Розділ 19. Краще друга старого немає нікого

Віктор в одному спідньому розвалився на дивані у власній вітальні, закинувши ноги на стілець, як на підставку. Перед ним на столику стояла нещодавно почата пляшка пива, а в руці знаходився пульт дистанційного керування. Чоловік увімкнув телевізор, бо півгодини тому залишив безперспективні спроби забути всі події неймовірно довгого та до біса паскудного дня.

У його голові досі лунав голос Грищенка та гулкі звуки того, як начальник поліції гримав кулаком по столу, щоб його слова краще втовкмачувались у Вікторову голову. «Ти не можеш безкарно вбивати неозброєних людей, які лише вдають, що хочуть надерти тобі дупу!» — гарчав.  — «І мені плювати, чи мова йде про схибленого від ревнощів вбивцю, чи про малого з іграшковою пукавкою! Ти — капітан, мало не обличчя відділку. Ти щодня виходиш на вулицю і показуєш, якою є наша поліція насправді. Зараз не простий час. Хочеш, аби всі вважали нас безжальними вбивцями, які спочатку стріляють, а потім питають?! Я не буду більше прикривати твій зад, Вікторе! Ти вийшов на тонку кригу. Більше не роби дурниць, інакше швидко опинишся по іншу сторону ґрат!»

Мерехкотіння телевізійної картинки відволікло чоловіка від його спогадів. До третьої години ночі більшість каналів вже припинили своє мовлення. Працювали лише два: один транслював другосортні еротичні фільми, а інший — містичні історії Вославська. Віктор знову і знову клацав між двома каналами, не в змозі обрати кращий з гірших. Він однаково не міг дивитись ні на оголених дівчат, ні на вигаданих привидів несправедливо померлих мешканців.

Здавалось, наче Всесвіт знущався з нього. Чоловіку не сила була знаходитись в тиші та темряві, і так само не сила дивитись ці довбані передачі про мерців і повій. Наче більше немає тем для мовлення! Мало не розтрощивши пульт, Віктор вимкнув телевізор, зробив ковток пива та пішов до ванної кімнати, аби вмити обличчя холодною водою. Він вірив, що це має допомогти, якщо не від безсоння, то принаймні від нервів.

Коли чоловік встав з дивану, намагаючись в повній темряві побачити шлях до ванної, помітив, що навколо так тихо, наче разом з телевізором він вимкнув увесь звук на планеті. Злива за вікном скінчилась, місто мирно спало, навіть холодильник на кухні перестав гудіти. Було так тихо, що полісмен навіть чув стукіт власного серця. Тільки воно не билось попарно: тук-тук, тук-тук, тук-тук; а ритмічно, наче відбивало якийсь повільний ритм: тук, тук, тук. Звук ставав все гучніше, все ближче, аж поки чоловік не зрозумів, що то не серце билося, а хтось у важких черевиках повільно йшов за дверима.

Віктор навшпиньках підійшов до вхідних дверей та зазирнув у вічко. Кроки були все ближче, аж раптом зліва виринула жіноча постать у поліцейській формі. Жінка зупинилась навпроти дверей до квартири Віктора та почала переминатись з ноги на ногу, не маючи уявлення, як їй вчинити далі.

Чоловік впізнав її обличчя, світле волосся і форму. Він боровся з неймовірно потужним поривом негайно відчинити двері, та скориставшись ефектом несподіванки, вибити з дівчини останній дух. «Більше не роби дурниць, інакше швидко опинишся по іншу сторону ґрат!» — звучав в його голові голос Грищенка, — «Не роби дурниць! Не роби дурниць!»

Віктор блискавично повернув ключ, який стирчав в замку зсередини, розчинив двері, схопив дівчину за комір і втягнув в її всередину приміщення так, що та навіть зойкнути не встигла. Від несподіванки, вона замість того, щоб закричати, лише заплющила очі та заклякла, намагаючись зайвий раз не ворухнутись. Коли ж зрозуміла, що на її обличчя не падають важкі чоловічі удари, а шию не стискають могутні пальці, білявка наважилась розплющити очі.

Чоловік вихопив пістолет, який дівчина викрала напередодні, вийняв обойму та відтягнув затворну раму. З пістолету випав патрон. Тоді полісмен швидко перевірив, скільки патронів лишилось в обоймі. Наостанок він навіть підніс дуло до носа та глибоко вдихнув.

— Ти стріляла з нього? — діловито запитав чоловік.

— Так, — прошепотіла дівчина.

Полісмен вилаявся, підібрав патрон з підлоги та вставив його назад до обойми. Заніс пістолет до спальні та сховав його у верхню шухляду. Чоловік краєчком своєї свідомості сподівався, що його нічний гість зникне, варто йому повернутись, але його сподівання виявились марними. Дівчина продовжувала стояти на порозі, там, де чоловік її й залишив.

Тепер, коли вона лишилась неозброєною, Віктор вирішив тримати дистанцію. Дівчину в поліцейській формі та полісмена в спідньому тепер розділяли чотири метри відстані, диван, столик та напівпорожня пляшка пива. Чоловік мовчав, гадаючи, що потрібно від нього дівчині, а дівчина мовчала, бо не могла підібрати потрібних слів. Лише переступивши поріг цього помешкання, вона зрозуміла, що просити допомоги в чоловіка, якого добу тому буквально втиснула обличчям в лайно, не найкраща ідея.

— Я так розумію, твій геніальний план витрусити гроші з якогось багатія-покидька провалився, — констатував Віктор.

Дівчина кивнула.

— І ти згадала про ще одного покидька, якого можна трусонути.

Та не ворухнулась. Невідривно дивилась у Вікторові очі, готуючись будь-якої миті накивати п’ятами, якщо чоловік раптом кинеться на неї.

— Відповідай мені, Катрусю! По-твоєму, я схожий на покидька, га? Я схожий на покидька?! Скажи мені!

— Я не Катя!

— Що?! — іронічно вигукнув Віктор. — А хто ж ти?! Гарденія?! Сержант Вологі Труси?!

— Ліза! Моє справжнє ім’я — Ліза Адаменко.

— І чого ти приперлась сюди, Ліза, га? Ще трохи познущатись з невдахи Віктора? Чого тоді стовбичиш біля дверей? Іди, жбурни ще раз кашкета в мої яйця. Першого разу це було так весело!

Дівчина намацала ручку дверей та мимоволі її повернула. Вхідні двері відчинились, але ноги не слухались їхньої власниці. Вона не змогла зробити жодного кроку геть з приміщення і залишилась стовбичити біля відчинених дверей.