Розділ 16. Одна впала, одна лишилась

— Ти можеш «пробити» номер, Лесику? — Іван простягнув картку із зображенням феніксу. Олесь перехопив її та протягом хвилини вивчав таємничі цифри. Детектив відкинувся в кріслі та почав вкотре розглядати плакати на стінах офісу свого товариша. Він бачив їх вже сотні разів, проте вирішив навіть поглядом не заважати Лесику вивчати загадкову візитівку.

— Ти впевнений, що кінці повертаються у Вославськ?

Іван відірвав погляд від принад молодої брюнетки з величезним гайковим ключем в руках та одразу ж повернувся в реальність.

— Може бути все, що завгодно! — скривився детектив. — Проте, маю сумніви, що Микита Хитренко щоночі мчить на роботу в інше місто, враховуючи, що найближчий порт в акваторії Азовського моря, який ще якось працює, на території нашого не надто дружнього сусіда. До того ж, начальник нашого порту особисто знайомий з Хитренком. Сам нещодавно це підтвердив. Отже, вся їхня контора точно працює десь тут.

— Працює вона тут, це ясно! А от оператор, який відповідає за цим номером, може знаходитись в будь-якому закутку земної кулі. На відстані тисячі кілометрів від Вославська і України взагалі.

— А твої хлопці щось кажуть?

Олесь зітхнув:

— За останні два дні його ніхто не бачив ні в морзі, ні в лікарнях, банках чи навіть державних установах — офіційні канали не те що мовчать, вони...

— Що? — нетерпляче вигукнув детектив.

— Вони стверджують, що у Вославську не працює, і тим паче, не мешкає жодний Микита Хитренко. Ким би він не був, він вміє гарно замітати сліди.

Іван обхопив голову руками та глибоко вдихнув. Ситуація, в якій він опинився, почала подобатись йому ще менше. Все це нагадувало гру на дешевій гітарі, коли ніколи не знаєш, що станеться наступної миті.

Порожній номер телефону — беньк! Розірвана струна боляче вдарила його по пальцях. Обірвані офіційні канали — беньк! Ще одна струна полетіла геть! Грати стає дедалі важче, а ще навіть не прозвучав перший куплет.

— Яку ж струну потягнути наступною? — прошепотів Іван.

— Чого похнюпився? — спробував підбадьорити його Олесь. — Звичайно ж, людина, яка займається брудними справами на наших вулицях, попіклувалась про те, щоб знайти її було непросто. Якби ти, — чоловік тицьнув пальцем в груди детективу, — зміг його знайти за добу, як гадаєш, скільки часу знадобилось би його конкурентам, щоб завітати з найщирішими побажаннями до нього чи його дружини?

— У тому-то й проблема! Мало того, що людина вміє гарно ховатись, вона ще й загубилась, — спробував пожартувати Іван, — і до того всього, саме мені її треба шукати.

— А ти не думаєш, що тебе намагаються надурити? — раптом абсолютно серйозно запитав Олесь. — Може, ніякого пана Хитренка взагалі не існує?

— Ні-і! — видихнув Іван. — Це нісенітниця якась! Навіщо молодій жінці звертатись до приватного детектива з проханням піти не-знаю-куди і знайти того, не-знаю-кого?!

— Не знаю, — стиснув губи Олесь, — можливо, тебе намагаються відволікти.

— Від чого? Від протирання штанів? Чи від споглядання за роботою годинника? Я ж паралельно не веду жодної справи. Це безглуздо. До того ж, начальник порту добре знайомий з нашим Микитою, а я власними очима бачив накладну з підписом Хитренка.

— Можливо, ти маєш рацію! — підняв долоні власник автомайстерні. — Це ти спілкуєшся з нею, не я.

Останні слова нагадали Івану його останній візит до самотньої жінки. Він досі не міг зрозуміти, чи то йому здалось, чи то справді Лідія намагалась його звабити. «Навіщо їй це? — знову і знову вертілось в голові детектива. — Аби я активніше шукав її чоловіка? Дивний спосіб мотивації. Може, вона гадає, що уникне оплати, якщо зможе втертись в довіру? Чорта з два! По-перше, у них повно грошей, і це помітно одразу ж, як переступити поріг їхнього помешкання, а по-друге, мені потрібні гроші. Якщо ця справа «накриється», мене чекатиме голодна смерть».

— Котра година? — раптом випалив Іван, наче прокинувся від страшного кошмару.

— Друга.

Серце детектива підстрибнуло так, наче той випадково втрапив у глибоку яму. Зранку він отримав повідомлення від Лідії. Вона чекала його близько п’ятої для продовження пошуків зачіпок. Але сумніви чоловіка та його візит до старого друга повністю витіснили цю інформацію з його голови. Часу було ще вдосталь, але продовжувати спокійно сидіти на одному місці Іван вже не міг.

— Я маю бігти, — нерозбірливо кинув він та встав з-за столу. — У мене незабаром зустріч.

— З нею?

— Так. — випалив чоловік.

— Будь обережним! Це я поки залишу в себе, — Лесик затиснув між пальцями картку з феніксом, — спробую знайти кінці. І ще одне, Вань…

Детектив вже відчиняв двері, аби вискочити на вулицю, але зупинився, коли почув своє ім’я.

— Тримай свого Івасика «в боксах», зрозумів?

— Це наказ? — іронічно всміхнувся той.

— Дружня порада.

Мовчки гримнувши дверима, Іван сів за кермо та виїхав на вулиці міста. Вглядаючись в асфальт, чоловік переконував себе, що надмірна увага пані Хитренко до нього, то лише прояви її нервування та його самотності. Після років, проведених наодинці, мозок може почати підтасовувати сприйняття деяких подій, підвищуючи рівень гормонів, які заважають об’єктивно мислити.

До власної квартири чоловік дістався за двадцять хвилин. Ще п’ятнадцять — на душ, сорок — на обід, півгодини — на прасування одягу. Шлях до Лідії відібрав трохи більше тридцяти хвилин. Як не намагався Іван уповільнити цей процес: їхав у правому ряду, зупинявся на перехрестях, обирав довші маршрути — він все одно опинився перед потрібним будинком за двадцять хвилин по четвертій. Залишилось сорок шестидесятисекундних вічностей.