Розділ 14. Нагороди спортивні й не тільки

Віктор прибув до відділку аж після одинадцятої. Розлючений чоловік щодуху штовхнув ногою двері свого кабінету, мало не розтрощивши матове скло з власним ім’ям. Йому довелось пролежати прикутим до ліжка в борделі усю ніч. Віктор так і не змикнув очей, а в марних спробах звільнитись ледь не до крові стер шкіру на зап’ястках. Він вже майже наважився вивихнути собі пальця, аби звільнитись від кайданків, але на щастя, його руки були прикуті окремо. Чоловіку не вдалось дотягнутись однією рукою до іншої та реалізувати цей дивний й, певно, нестерпно болісний кіношний прийом.

Щойно отримавши свободу, Віктор схопив усі свої речі та кулею вилетів до рецепції, але скільки б він не гримав у приховані двері, Лариса так і не з’явилась. Він поглянув на годинник та помітив, що спізнився на роботу уже на кілька годин. Це ще більше розлютило полісмена, тому він вирішив розібратись з нахабними дівками пізніше та вирушив до поліцейського відділку.

— Пане Лозовий! Ви спізнились. — Антон просунув голову у напіввідчинені двері.

— Невже?! — вигукнув чоловік, роздратовано потираючи зап’ястя. — З чого це ти взяв?!

Антон замовк. Хлопчина помітив, що капітан нервово міряв кабінет кроками, розминаючи руки, його ніс почервонів, а під лівим оком налився ледь помітний синець.

— На вас напали? — поцікавився юнак. — З вами все гаразд?

— Я в нормі! — відрубав Віктор. — В тебе є щось окрім дурнуватих запитань?

— Є дві заяви про викрадення авто. Чорна «Ауді» та «Шевроле» зеленого кольору.

— «Шевроле»?! — перепитав капітан, зупинивши своє хаотичне блукання кабінетом. — Точно! То було «Шевроле». Адреса заявника є?

— Звичайно, Вікторе Семеновичу.

— То чого ми чекаємо? Поїхали!

Віктор кинувся з кабінету прямо до авто. Антон ледь встигав за ним.

— Як його звати? — гукнув на ходу капітан, маневруючи між столами в великій залі відділку.

— Роман Білик. Високий брюнет, тридцять два роки, колишній спортсмен. Останні роки офіційно не працював. «Шевроле» придбав кілька років тому, коли ще мав актуальні рекламні контракти. Живе за містом. Каштанова вулиця, сімнадцять.

Двоє полісменів саме дістались службового автомобіля, коли юнак закінчив повідомляти інформацію про заявника. Віктор сів за кермо та завів двигун, а Антон поквапився зайняти місце поряд нього. Молодий полісмен був впевнений, що капітан рушив би сам, якби він затримався ще хоча б на мить.

Двигун загарчав, і двоє напарників стрімко рвонули вперед. На третьому повороті Віктор раптом смикнув кермо ліворуч, мало не втрапивши в дорожньо-транспортну пригоду. Він встиг проскочити на кілька сантиметрів перед білим фургоном, який рухався зустрічною смугою.

— Хіба нам не прямо? — перепитав Антон. — Цим шляхом ми не потрапимо на Каштанову вулицю.

— Ми зробимо одну зупинку, — пояснив капітан. — Почекаєш мене в авто.

За кілька хвилин вони зупинились біля одного з багатоквартирних будинків. Віктор швидко вискочив та шмигонув до під’їзду. Бігцем дістався четвертого поверху та зупинився біля квартири 67. З кишені чоловік дістав ключі, встромив одного з них в замок та відчинив двері.

На перший погляд квартира здавалась нежилою. Помітний шар пилу на розкиданих усюди речах та брудна підлога відлякували, хоча полісмен не звертав на це жодної уваги. Не знімаючи взуття, зайшов всередину, швидким кроком минув кухню та одну з кімнат, і у спальні, у верхньому ящику комоду, під неакуратно скрученою білизною знайшов схований пістолет.

Віктор ховав зброю у своїй спальні про всяк випадок. Ще декілька років тому він замовив точну копію свого службового пістолету у одного місцевого «майстра». Звичайно, ця угода не була навіть на один відсоток законною, але втрата зброї ставила широченний хрест на будь-якій кар’єрі полісмена, і Віктор вирішив так не ризикувати. І тепер, коли він тримав в руках дублікат свого пістолету, ця пересторога не здавалась йому зайвою. Лишалось лише сподіватись, що Катя не натворить дурниць, поки він знайде її та викрадену нею зброю.

Чоловік всунув пістолет в порожню кобуру та вийшов з квартири. За кілька хвилин він повернувся на головну дорогу та вирушив за місто. Цього разу Антон не порушував тиші. Хлопець розумів, що Віктор далеко не в гуморі, і кожне слово, сказане йому в такому стані, може стати ядерною бомбою, готовою розірватись від найменшого подиху.

Каштанова вулиця виявилась вузькою ґрунтовою стежиною, обабіч якої розмістились два ряди приватних будиночків. Знадобилось не більше десяти хвилин, щоб знайти сімнадцятий будинок.

— Це, певно, він, — хлопець вказав рукою на двоповерховий жовтий будинок ліворуч від дороги.

Будинок виглядав охайно, але його було важко розгледіти детальніше через суцільний цегляний триметровий паркан. Коло паркану було вдосталь місця, щоб припарковане там авто не заважало руху по вузенькій дорозі. Саме туди й скерував патрульний автомобіль Віктор. Напарники підійшли до дверей, але ті були зачиненими. Поряд не було помітно ні дзвінків, ні кнопок, ні інших ручок, щоб відчинити двері.

— Білик! — крикнув щосили капітан. — Білик. Відчиняй, поліція!

Полісмени прислухались і вловили лише тишу. Віктор зробив кілька кроків вбік та спробував зазирнути за паркан, але в нього нічого не вийшло. Ще раз грюкнувши кулаком в залізні двері, капітан повернувся до них спиною та кілька разів глибоко вдихнув. Йому здавалось, що всередині нього накопичено стільки злості та ненависті, що він ладен розчепити ці двері на атоми, аби вони не заважали йому рухатись вперед. Біль в руках, про який капітан вже встиг забути, захоплений просуванням в справі, повернувся до нього. Віктор заплющив очі та глибоко вдихнув. Почув, як Антон спробував ще раз достукатись до власника будинку. «Який в тому сенс? — іронічно всміхнувся чоловік. — Не буває так, що все йде добре! Завжди є якась дрібничка, яка наче камінець в черевику заважає рухатись».