Розділ 10. Несподіване рокірування

Молодий полісмен Антон Сірик повільно йшов коридорами відділку, тримаючи в руках дві чашки гарячої кави. Кашкет затиснув ліктем, а з кишені штанів стирчав складений вдвоє папірець. Великий круглий годинник у кінці коридору показував майже одинадцяту вечора, і серед усіх скляних дверей навколо світло горіло лише з одного — кабінету капітана Лозового. Антон працював з ним від самого початку своєї служби і досить швидко зрозумів, що Віктор — це та людина, яку треба тримати якомога ближче до себе. Пробивний характер молодого капітана дав йому змогу негласно претендувати на крісло начальника, тому юнак вирішив, що краще записатись до нього в друзі, а не у вороги. Хто знає, як саме в майбутньому випадуть кості невблаганної пані Фортуни.

Штовхнувши ногою потрібні двері, Антон обережно зайшов всередину та підійшов до Вікторового столу.

— Капітане, я отримав…

— Постав каву сюди, — вказав рукою на стіл Віктор, наче взагалі не почув, що хлопець до нього звертався, — та поглянь, що я помітив.

Антон обережно поставив чашку на вказане місце, підсунув ближче до столу друге крісло та вмостився поряд. На екрані побачив вулицю, де минулої ночі сталось жахливе вбивство молодої жінки.

— Я зміг вилучити записи відеоспостереження кондитерського магазину напроти, — сказав Віктор. — Якість відео, звичайно, жахлива, але зверни увагу на лівий кут.

На моніторі виднівся припаркований біля під’їзду автомобіль незрозумілого кольору. Запис був чорно-білим, на вулиці тоді була темрява, тому ні номерів, ні марки Антону роздивитись не вдалось. Він лише побачив, як з під’їзду, де сталось вбивство, до авто вибіг якийсь чоловік, постояв на місці кілька секунд, озирнувся, копнув ногою колесо і потім стрімголов кинувся геть.

— Я не розумію, капітане, але мені передали…

— Та додивись же ти до кінця! — обурився Віктор.

Далі на записі до авто підійшов інший силует, який вийшов з того ж під’їзду. Цей силует так само, як і попередній, кілька секунд простояв біля авто, а потім відчинив двері, завів двигун та зник.

— Ти зрозумів? — спитав капітан. Антон лиш стенув плечима та насупив брови. Насправді, він нічого не зрозумів, але хотів вдати, наче в його голові почалися інтенсивні розумові процеси. — Це ж наші підозрювані. — вигукнув Віктор. — Один з них — це чоловік, а інший — таємний гість нещасної Марії Польової. Мені вже спадало на думку, що вчора в квартирі їх було не двоє. Я поки не знаю, хто з них хто, але впевнений, що за кермо сів не власник авто. Поглянь ще раз!

Віктор перемотав запис на початок, зробив ковток кави та почав вголос коментувати події:

— Ось виходить перший, підходить до свого авто, шукає ключі. Озирається, і розуміє, що ключі від авто лишились там, в квартирі, де сталось вбивство. Розуміє, що не може повернутися за ключами. Але чому? Якщо всередині лише тіло жінки. Отже, нагорі є ще хтось живий, хтось, хто становить загрозу. Тому він біжить геть. А ось і другий. З ключами. Він вагається, перш ніж поїхати геть. Я впевнений, що це не його авто.

Капітан продовжував вдивлятись в монітор, постійно перемотуючи запис та випиваючи ковток кави після кожного перегляду. Складалось враження, наче він сподівається після п’ятнадцятого перегляду все ж роздивитись номери авто чи хоча б обличчя підозрюваних. Проте, якість відео не давала змоги цього зробити. Антон, поки його знову не перебили, вихопив з кишені папірець, розгорнув його та протягнув Віктору.

— Це попередній висновок експертів. Я щойно отримав.

— Чого ж ти мовчав? Дай його сюди!

Віктор поставив каву на стіл, вихопив папірець з рук та почав швидко проглядати ключові моменти. Час від часу мугикав і хитав головою, погоджуючись з тим, що в цьому папірці зазначалось.

— Ну ось! Глянь! Свіжих відбитків в квартирі знайшли троє: одні належать прекрасній пані Марії, інші, ймовірно, її чоловіку, тому що їх більше, а ось ці, яких зовсім мало, її таємничому гостю. На ножі знайшли відбитки жінки і, ймовірно, її чоловіка, а також кров: її — на лезі, і чиюсь ще  — на руків’ї. Слідів пороху на руках в жінки не залишилось, отже, стріляла не вона. Які є версії, стажер?

Антон самостійно проглянув висновок та замислився.

— Припустимо, що третій — злодій. Він проник в квартиру, коли чоловік кудись вийшов, погрожував жінці пістолетом, а коли той повернувся — вистрелив. Звідси дірка в стіні біля виходу. А чоловік схопив ножа, аби захистити себе та жінку…

— І випадково проштрикнув її груди з десяток разів. — закінчив Віктор. — Ти серйозно?!

— Відбитки на ножі дійсно вказують на чоловіка, але ж пане Луз, при чому тоді той незнайомець?

— У тому-то і питання, Антоне! Що він там робив? І чому ключі від авто опинились не в тих руках?

Кілька хвилин полісмени мовчали. Інколи тишу порушувало сьорбання гарячого напою. То Віктор, то Антон тягнули чашку до рота. Кожен з чоловіків чекав, поки інший почне говорити, а сам в той час намагався скласти докупи шестерні невідомого механізму, який ніяк не хотів працювати.

— Яка ж ваша версія, капітане?

— Я думаю, що таємний гість — це коханець нашої пані Польової. А чоловік, наче в бородатому анекдоті, прийшов додому трохи невчасно. Незнайомець вистрелив в нього, а той схопив ножа. Коханець втік, і чоловік вирішив вимістити всю свою ненависть на жінці. Це пояснює і кров на ножі, і постріл збоку ліжка, і навіть зняту з її пальця каблучку. Я вважаю, що першим з під’їзду вискочив коханець. Він хотів втекти, але забув ключі в квартирі. Певно, виклав їх перед тим, як лягти в ліжко з чужою дружиною. А повернутись за ними вже не наважився і вирішив накивати п’ятами. Антон!