Розділ 8. У полум’ї Фенікса

Після того, як Іван попрощався з Лідою біля її будинку, нарешті зміг завітати до найближчого магазину за пляшкою рому. Годинна стрілка до того часу вже встигла перейти за другу ночі. Злива кілька хвилин тому скінчилась, вода в калюжах заспокоїлась, і навіть вітер не наважувався здіймати брижі на її поверхні. Вулиці нічного міста відображались в цьому темному та брудному дзеркалі, від чого здавались ще темнішими та ще бруднішими.

Іван не поспішав додому. Після теплого спілкування з приємною молодою жінкою холодна й самотня постіль навіть трохи відлякувала. У порожню квартиру не хотілося повертатись взагалі, принаймні, тверезому.

Думка напитися за кермом спала на думку, але одразу ж була відхилена — коли на носі нова справа, автомобіль може знадобитись будь-якої миті. Не варто ризикувати і нариватися патрульним. На щастя, Іван знав непогану місцину на пригірку, за межами міста. Там його навряд потурбує хтось на кшталт дурнуватого копа, якому немає чого робити окрім як ловити п’яничок о другій години ночі. До того ж, з тієї місцини можна побачити майже весь Вославськ — володіння Вітрового як на долоні! «Цікаво, а сам Вітровий колись приїздив на той пригірок? — гадав Іван, оминаючи великі калюжі на дорозі, — Чи виникало колись бажання в нашого найдобрішого та найщирішого мера побачити побудовану власними руками імперію? Що б він сказав, якби побачив зі сторони результати своїх старань?»

Шлях до потрібного місця виявився не довшим за п’ятнадцять хвилин. Детектив зупинився за кілька метрів до вершини невисокого обриву, заглушив двигун та схопив придбану пляшку. Умостившись на теплому капоті свого «Форда», чоловік відкоркував її та зробив перший жадібний ковток. Нічний Вославськ! Гнійна діра, замаскована в красиву обгортку. З відстані — це тихе спокійне місто, а варто трохи натиснути, і на тебе хлине потік його справжньої сутності.

Продажні копи, повії, брудні політикани, викрадачі, вбивці та ґвалтівники. Ідіот той, хто думає, що всі вони з’явились на світ кілька років тому. Не Вітровий же вигадав жорстокість, не він зробив з неї культ. Але ж як легко звалити весь тягар вини на одні плечі! Звичайно, мера важко назвати взірцем доброчесності, може, тому так хочеться звинуватити його у всьому поганому, що коли-небудь коїлося навколо.

Якщо відібрати сотню-другу чесних та справедливих людей, відправити на безлюдний острів та забезпечити усім для подальшого виживання, як швидко серед них з’явиться перший злочинець? Що змусить його порушити природній плин речей? Що змусить його взяти до рук збою й натиснути на гачок? І чи заслуговуватиме хтось інший стояти під дулом пістолету?

Іван зробив надто великий ковток рому. Алкоголь опалив його горлянку й змусив нижню щелепу щосили втиснутись в зуби, аж поки ті не заскрипіли. Хоч дощ і скінчився майже годину тому, щокою детектива пробігла прозора краплина, від очей до підборіддя. За нею ще одна, а потім — ще. Іван заплакав, проклинаючи себе, вулиці цього міста, усіх його мешканців та найбільше — Володимира Вітрового. Чоловік готовий був звинуватити мера в появі кожного вбивці, кожного грабіжника, в кожній зламаній долі, в кожній краплі даремно пролитої крові. Чоловік відчував полум’я в своїх легенях, наче якесь чудовисько розривало його груди своїми загостреними пазурами. Не розумів, чому сердешний біль легше пересилити, коли призначаєш когось іншого винним у його появі?

Минуле неможливо змінити, знайди хоч сотню винних. Мертві залишаться мертвими, як не намагайся довести, що вони були достойні жити. Іноді люди настільки звикають до того, що все на світі має якийсь сенс, якусь причину, сутність та результат, що будь-яка випадкова подія (особливо та, що несе з собою невимірну кількість горя) сприймається далеко не як випадкова подія, а як чіткий та логічний наслідок умисного діяння конкретної людини. Що б не сталось: вибух, аварія, вбивство, катастрофа — завжди хтось має бути винним. І люди хочуть вірити в те, що як тільки вони знайдуть цього винного, їхній біль в ту ж мить зникне, і вони житимуть далі.

Але біль не зникне, навіть якщо впевнити себе, що було зроблено все, аби відвернути лихо. Навпаки, в такі моменти починаєш розуміти, що все наше життя, що весь навколишній світ належить Його величності Випадку. Неважливо, винний чи ні, смерть рано чи пізно прийде по кожного з нас. Це лише підсилює внутрішній страх, а безвихідь змушує біль повертатись.

Іван стиснув рукою горлянку напівпустої пляшки. Розтираючи сльози по щоках, він намагався розгледіти серед нічних вулиць найважливіше для нього місце: невеличкий приватний будинок, той де Іван був лише кілька разів у житті, та понад усе на світі бажав туди повернутись. Звичайно, потрапити в будинок Тетяни він зміг би будь-якої миті (і подібне бажання час від часу виникало в його свідомості), проте це не принесло би бажаного результату.

Будинок сам по собі не робить «те місце» саме «тим місцем». Це під силу лише людям. Саме їх присутність перетворює будинок в оселю, дім в домівку, а існування в життя. Коли в помешкання в’їжджають інші люди, воно також трансформується, наче стіни з часом вбирають в себе нову енергетику. І для того, щоб повернутись саме в той дім, в ту оселю, до якої лежало серце, потрібно вміти подорожувати в часі.

Десь там, серед вулиць Вославська, загубився невідомий Івану Микита Хитренко, а його дружина — Лідія — відчайдушно бажає його знайти. Може, тому що неймовірно кохає його, а може, тому що без нього її оселя стала зовсім іншою, і жінка лиш намагається повернути плин свого життя у звичну течію.

На дні пляшки лишилося зовсім трохи рому. Очі детектива почервоніли і почали жахливо пекти, тому він намагався постійно тримати їх заплющеними. Чоловік розплющував їх лише для того, щоб подивитись, скільки алкоголю залишилось випити. У нічному світлі далеких міських вогнів ємність віддавала золотом, наче всередині неї було сховано неймовірну розкіш. Розкіш забуття. Істина існує там, де немає місця сумнівам. А коли кров розливає по тілу проміле алкоголю, останнє, що приходить в голову, це бажання сумніватись. Останній ковток. Пуста пляшка зі свистом полетіла вбік міста, проте дзвінко впала за кілька метрів від п’яного чоловіка, так і не досягнувши мети.