Розділ 6. Пістолет для оленя

Сонце ще навіть не визирнуло з-за горизонту, як Микола вийшов з «Пекельного Раю». В руці тримав чорну й неймовірно гірку каву, а прохолодний вітер відривав від білої цигарки чорні частинки попелу та відносив їх у непроглядну через ранковий білий туман далечінь.

Увесь світ став раптом чорно-білим. Чорний вологий асфальт, біла смужка неба на сході. Єдиною кольоровою плямою серед блідої безкінечності виявились червоні губи брюнетки. Дівчина вмостилась на капоті «Шевроле», чекаючи на появу водія. Здавалось, цієї ночі вона взагалі не спала! На її обличчі не було ані сліду від нічного пияцтва. Микола готовий був битись об заклад, що весь час, поки він намагався поринути в сон, вона чепурилась перед дзеркалом. Коли чоловік наблизився до «Шевроле», брюнетка жваво зістрибнула з капоту.

— Непогане авто. Стане в ньому місця для мене?

— Тебе підкинути?

Микола був готовий їхати куди завгодно, аби не назад, у Вославськ. Він завіз би дівчину хоч на край світу, хоч до її чоловіка, хоч до власної загибелі. Аби тільки її погляд супроводжував його, а губи продовжували пристрасно всміхатись.

— Угода така: я поїду з тобою, а по дорозі зістрибну там, де потрібно, згода?

Останні слова брюнетка договорила вже на сидінні «Шевроле», лишаючи чоловіка шансів на відступ. Микола одним ковтком допив каву, викинув стакан в урну і мовчки приєднатись до своєї тепер вже супутниці.

Сонце з’явилось лише за годину після того, як «Пекельний Рай» сховався за обрієм. Микола зосереджено дивився перед себе, в те місце, де дорога переставала бути дорогою, а тонкою стрілою впиналась в горизонт. Здавалось, проїдеш трохи вперед і на повній швидкості зануришся прямо у безмежне блакить неба. Усередині чоловік радів, наче дитя, котрого за руку ведуть в зоопарк чи на атракціони, але зовні намагався цього не виказувати. Поряд з брюнеткою йому хотілось бути серйозним та розважливим. Проте, його потуг вона абсолютно не помічала, блукаючи серед налаштувань автомагнітоли.

Раптом заграла музика. Добре відома оперна співачка виспівувала неосяжну гамму високих нот. І чим довше вона співала, тим вищими ці ноти ставали. Певно, вона робила це для того, щоб ні в кого не лишилось сумнівів, що її музика для обраних. Така музика створена для тих, хто зможе заснути прямо в дорогому костюмі і прокинутись, зовсім його не зім’явши. Хто може витратити кілька мільйонів на річ, якою жодного разу не скористається. Хто буде робити вигляд, що йому все подобається, щоб не здатись невдахою в очах таких самих зануд з відполірованими манерами. Однозначно, це була непідходяща музика. Брюнетка зрозуміла все без слів.

«...вбивство сталось незадовго до опівночі. Особа вбивці встановлюється. Офіційно поліція поки відмовляється коментувати ситуацію, але інсайдерські джерела стверджують, що вбивцею нещасної жінки...»

Новини Вославська. Скільки ще кілометрів треба подолати, щоб сигнал з міста Вітрового не сягав радіоприймача? Скільки ще часу потрібно витратити, щоб забути жахливий сморід брудних вулиць? Перед очима чоловіка знову з’явились картинки попереднього життя. Під його тремтячими ногами була безодня, мокрий одяг прилипнув до тіла, і нещадний вітер пробирав до кісток. Микола відчував кожну краплю дощу, яка розбивалась об його потилицю і летіла донизу, в пітьму. Одна за одною. Ще мить і він полетить вслід за ними...

— Оу! — раптом вигукнула брюнетка (чоловік не помітив поворот та ледь не в’їхав в дерево). — Коли я сідала до тебе в авто, я сподівалась прожити більше кількох годин!

Микола повернувся до реальності, хоча побачений в мареві образ так повністю і не залишив його голови. Лишався надто справжнім. Холодні краплі дощу, безодня під ногами. Якби чоловік нормально спав цієї ночі, то заприсягнувся би, що то були справжні спогади, а не вибрики мозку. Безсонна ніч давалася в знаки.

Дівчина прокрутила ще станцій дві-три, поки не знайшла ту, яка їй сподобалась. Те, що треба! Важкий рок точно не дасть заснути в дорозі. Під гуркіт барабанів та скрегіт гітар Микола слідкував за обстановкою на дорозі, намагаючись забути мокре відчуття на голих плечах. Та чим більше він хотів його позбутись, тим чіткіше воно викарбовувалось в його пам’яті. Потрібно було зайняти пам’ять чимось іншим. Але всі мої спогади з попереднього життя повертали чоловіка знову до дороги, дорога — до сну, а сон — до мурах на шкірі.

— Якийсь ти не говіркий! — зауважила брюнетка. — Чи всі слова ти теж вдома залишив?

— Я намагаюсь сконцентруватись на дорозі. Інакше точно об якесь дерево розіб’юсь, чи ще гірше — зіб’ю когось.

— А що?! Принаймні, стало б трохи веселіше, якби ти когось збив. Тоді б з нами вислали поліцію, а з копами на хвості навряд вдалось би заснути.

— Для того, щоб не спати, є й інші методи. Більш цивілізовані. Ми ж не якісь там звірі!

— Ще й які!

— Тобто?! — не зрозумів чоловік.

— Що б там не говорили ті науковці-розумники, — промовила дівчина, — людина завжди була і назавжди залишиться звіром. Цивілізація — найбільший у Всесвіті обман, котрий дозволяє нам розтягувати наше безцільне та безглузде існування. Сам подумай: з біологічної точки зору людина просто приречена на вимирання: її шкіра ніжна і легко пошкоджується (брюнетка почала загинати пальці); будь-яка мікроба, що потрапить в рану, викликає зараження, яке запросто призведе до смерті; очі не пристосовані до темряви; сили в м’язах хіба що курці шию звернути, бо навіть собака може покусати так, що стечеш кров’ю за кілька хвилин; при цьому шлунок мало що взагалі здатен переварити. Потрібно все готувати: варити чи жарити, а дрібними ягідками та сирими овочами сильно не наїсися, швидше отруїшся. Про спеку і холод я взагалі мовчу. Якщо людину голою, наче звіра, залишити в лісі без жодних засобів до існування, вона протягне щонайбільше кілька днів.