Розділ 5. Куля і лезо

Віктор неохоче виринув з обіймів молодої білявки та почав одягатися. Хвилину тому, практично о першій годині ночі, на його телефон надійшло повідомлення про скоєне вбивство, і тепер йому потрібно терміново прибути на місце злочину. Нашвидкуруч натягуючи штани, чоловік жалкував, що не в змозі просто ігнорувати подібні виклики. Звичайному патрульному це ще якось сходило з рук. Безіменний служитель закону. Якщо на місці пригоди хтось не зможе вчасно з’явитися, туди неодмінно відправлять іншого. Жодних імен, лише порядковий номер та форма. З капітанами все по-іншому. Кожен, хто зміг стати капітаном, заслужив на власне ім’я. Хтось — чесною працею, хтось — гарними знайомствами, це абсолютно неважливо. Єдине, що насправді важливо, неофіційне змагання за кабінет начальника відділку. Історія не знає безсмертних керівників. Рано чи пізно хтось з його заступників починає збирати особисті речі та сяючи широкою посмішкою, заходити до кабінету, де двоє молодиків у сірій уніформі стирають одне прізвище на дверях та клеять інше.

— Коханий, ти вже йдеш?

Голос Каті звучав ніжно та мелодійно. Їй вдалось на декілька годин забути про свій стан, свою роботу та своє оточення. На декілька годин вона перетворилась на пані Лозову, єдину, вірну й щасливу. Повертатись в ненависну реальність їй було нестерпно боляче, але та виливалась на неї сотнями літрів бруду та помиїв. Щойно за полісменом зачиняться двері, вона знову тонутиме в розпачі й ненависті до оточення.

— Термінова справа, — відповів Віктор. — Я вимушений йти.

— Хіба ти не можеш послати їх і залишитись зі мною до ранку?

— Твоя Лариса нас задушить. Я ж тут ще звечора стирчу.

— Мені все одно. Аби лише ти лишився.

Віктор почав застібувати ґудзики на своїй формі.

— Я не можу. Моє становище на службі зараз не те, що рік тому. Тепер в мене посада капітана, і більше я не можу робити вигляд, що зайнятий допитом свідків чи роботою з паперами. Якщо я хочу врешті очолити поліцію, то маю реагувати на подібні виклики.

— Який зиск з твого нового становища, якщо ти не спроможний мене звідси витягнути? — стиснула губи Катерина. — Носишся зі своїм капітанським званням, наче дурень з писанкою, а на Грищенка та на Ларису впливу не маєш. Той Віктор, якого я покохала, навіть патрульним мав більше можливостей, ніж зараз. Невже ти думаєш, що зможеш стати начальником, бігаючи з вилупленим язиком наче жалюгідний пес?!

Дівчина жбурнула в полісмена подушку та поцілила прямо в голову. Віктор саме надів кашкет, і той разом з подушкою полетів додолу. Чоловік одразу ж підняв його та квапливо перевірив, чи кашкет не пошкодився від удару.

— Ти з глузду з’їхала?! Ти… ти…— багато брудних слів вертілись в нього на язиці, але за роки служби він зрозумів, що розкидатися такими словами може бути небезпечно для нього самого. Катя потрібна йому, і чоловіку не хотілось псувати з нею відносини.

— Чого замовчав?! — дівчина піднялась з ліжка та підбігла до Віктора. Її важкі кроки були наче провісниками бурі, що от-от мала могутньою хвилею накрити корабель. Хоча полісмена було не так просто злякати, від несподіванки він знову схопився за рукоятку пістолета. Свій наступ дівчина завершила за кілька сантиметрів від копа. Вона все ще лишалась оголеною, і Віктор доклав значних зусиль, аби відокремити свою злість на неї від думок про її струнке та ніжне тіло. Він одночасно хотів обійняти її та боявся ще дужче розізлити. Йому це нагадало похід в зоопарк: наче і хочеться погладити тигра, проте розумієш, що в такому разі швидше за все залишишся без руки.

— Послухай мене, Вікторе Лозовий! — дівчина направила на чоловіка свій вказівний палець. — Ти найбільший егоїст з усіх, кого я коли-небудь зустрічала! Я проклинаю той день, коли ти вперше зайшов до мене, і ще більше проклинаю день, коли покохала тебе! Забирайся, негайно!

Дівчина почала швидко обмацувати нагрудні кишені полісмена, сподіваючись знайти та забрати конверт з грошима.

— Де вони?! Де вони?! — шепотіла вона.

— Хто «вони»?

— Гроші, що я тобі дала. Поверни їх негайно!

— Вони залишаться в мене! — гаркнув чоловік, намагаючись перекричати істерику.

— Злодій! Падло!

Якби Віктор не схопив її руки, вона вже б врізала йому по пиці. Тендітна та ніжні білявка виявилась на диво сильною. Стримувати її було неймовірно важко.

— Невже ти не розумієш, — почав виправдовуватись чоловік, — що навіть зібравши потрібну суму, ти не викупиш свою свободу. Подумай, куди ти понесеш гроші? На рецепцію? Ларисі? Це ж смішно. Не вона тут вирішує. Це не її заклад. Ти знаєш, хто тут головний? Знаєш, до кого потрібно йти?!

— А ти знаєш?

— Знаю, — збрехав Віктор.

Дівчина нагородила чоловіка найбільш зневажливим поглядом, на який була спроможна. Вона зіщулила повіки так, наче стояла на ринку та оглядала худобу, а їй втрапилась скотина, яку навіть задарма не варто брати. Помітила конверт в кишені його штанів і вправно витягнула його, поки Віктор не встиг її зупинити.

— То ось що тобі потрібно? Гроші? — чоловік не на жарт розлютився. — Це все заради довбаних грошей, так?!

Сильно стиснув зуби, що ті аж заскрипіли, наче старі двері, засунув руку до іншої кишені й видобув з неї кілька зіжмаканих дрібних купюр упереміш зі старими чеками та дрібкою монет.

— Вдавися ними!

Віктор стиснув усе, що видобув з кишені, в долоні й жбурнув прямісінько в Катине обличчя. Поцілив в лоба. Кулька з купюр розлетілась, монети з дзенькотом впали на підлогу та розлетілися по кутах.

Лише коли остання з них стихла, загубившись десь під ліжком, чоловік осягнув, що щойно зробив. Він чекав вибуху, але Катя стояла незворушно, немов вилита з бетону статуя.