Розділ 4. Шість років тому

Поліцейське авто неквапливо снувало вулицями Вославська. Червоні промені вечірнього сонця розтягувались поміж високих будівель на запиленому асфальті, даруючи жителям міста останні краплини тепла. Вітер ліниво грався прапорцями вздовж вулиць та сухим листям. В авто сиділи двоє полісменів. Їхня зміна тривала вже понад годину, проте жодного виклику поки не надійшло. Віктор Лозовий, ще не капітан, кермував впевнено, час від часу оминаючи тих, хто ще повільніше плентався вулицями в цей прекрасний осінній вечір. Біля Віктора сидів його напарник — Іван Василенко, який виглядав на кілька років молодшим, ніж тоді, коли в двері постукала Лідія. Обоє в поліцейській формі, обоє на чергуванні, обоє в очікуванні довгої, проте спокійної ночі.

— Як гадаєш, є хоча б мізерний шанс, що Вітровий після виборів відновить порт? — запитав Іван.

— Від нього це залежить, — виплюнув Віктор. — Порт здох не тому, що неприбутковий. Просто, він нахрін нікому не потрібен в місті, яке розташоване в зоні морської блокади. З ким ти торгувати зібрався? З Маріуполем? Чи посилати кораблі в Бердянськ?

— Але ж півміста працювали в порту! А зараз там від сили людей сто лишилося. Вославськ задихається, помирає. Люди дуріють без грошей, без роботи, без перспектив.

— Зате буде більше роботи в нас, — зареготав Віктор.

— Не знаю, як ти, — додав Іван. — але якщо так триватиме далі, я збираюся випросити у Грищенка бронежилет.

— Якщо ти знаєш своє місце, бронежилет не потрібен, а як не знаєш — то не допоможе. Кажуть, наш Грищенко і Вітровий — давні друзі. Отже, нас навряд будуть сильно чіпати. Лише слухай свого боса і роби як він каже.

— Кого з двох?

Полісмени засміялися. Віктор, крутонувши кермо праворуч, звернув на вузеньку вуличку та повільно попрямував між будівлями.

— Не знаю, як ти, а я хочу кави. Зміна лише почалась, а я вже майже сплю.

Авто минуло кілька кварталів та зупинилось біля невеликої забігайлівки, яка продавала їжу та напої водіям. Віктор зупинився біля спеціального віконця, і до нього виглянув молодий хлопець в коричневій формі та білому каптурі.

— Вітаємо вас! Чогось бажаєте?

— Дві великі кави і ось ті пиріжки, — полісмен ткнув пальцем в табло. — І хутчіше!

Хлопець побіг готувати замовлення і вже за кілька секунд подав каву, яку Віктор одразу ж передав Івану, щоб звільнити руки для пакунку з їжею. Коли пиріжки зайняли своє місце на задньому сидінні, хлопчина-продавець вигукнув:

— Дякуємо, що завітали до нас! З вас — сто десять гривень!

Віктор поплескав руками по кишеням та широко всміхнувся:

— Вибачай, хлопче! Нам по статуту не дозволено носити готівку.

— Але ж!..

Було видно, як обличчя бідолашного хлопця спочатку налилося кров’ю, а потім стало неймовірно блідим. Він хотів заперечити та попросити повернути замовлення, проте абсолютно не уявляв, яким чином йому вступати в конфлікт з поліцією.

— Слухай сюди, — спокійно сказав Віктор та жестом показав хлопцю нахились ближче. — Ти, я бачу, парубок хороший. І ти виручив мене: не дав мені заснути за кермом. Тому я теж тобі допоможу. Якщо тебе колись заберуть до відділку, може, п’яним за кермом будеш їхати, чи з наркотиками гратимешся, не важливо, можеш сміливо прикриватися моїм ім’ям.

Віктор показав пальцем на значок з прізвищем «Лозовий» на лівій нагрудній кишені.

— Бачиш прізвище? Так от, звати мене Ризван. Навіть не питай чому. Маму завжди тягнула на Схід. Але друзі називають мене Рижко.

Хлопець зміг лиш мовчки кивнути головою.

— Так от, слухай сюди! — Віктор приманив продавця пальцем і почав говорити тихше. — Якщо тебе раптом притягнуть до відділка, не соромся, кажи, що ти від мене, від Рижка Лозового.

Хлопець знову мовчки кивнув.

— Повтори, — попросив Віктор.

— Я — відрижка Лозового! — промимрив продавець.

Полісмен ледь зумів подавити. Голосно відкашлюючись, щоб не зіпсувати жарт, він швидко виїхав знову на вулицю. Іван вже звик до таких жартів, тому просто передав одну каву напарнику, а сам продовжив розглядати вечірнє місто крізь бокове скло.

Безкоштовна, майже крадена кава не лізла йому в горлянку, хоча тепло паперового стаканчика приємно зігрівало руку. Чоловік розумів, що ніхто від цього жарту не постраждав, що вартість кави мізерна, і навряд власник забігайлівки навіть помітить нестачу, але чи дає це право будь-кому, хай навіть копу, користуватись цим?

Дріб’язкова безкарність шкодить людині, чи навпаки, дозволяє накопичити більше матеріальних благ? Якщо на Землю летітиме метеорит, хто матиме більше шансів на виживання? Той, хто завжди жив згідно правил, чи той, хто звик брати все, що погано лежить? А хто з них зможе вижити на безлюдному острові, коли прийде час ділити жалюгідну здобич? Хто буде їсти м’ясо, а хто кусатиме кістку? Насправді, життя у місті не дуже й відрізняється від життя на безлюдному острові. Хтось готовий вбити за кусінь м’яса, а хтось боїться вкусити навіть кинутий йому шмат голої кістки.

Кава з кожною секундою все дужче обпікала руку. Іван практично силоміць влив у себе перший ковток, готуючись до того, що його тіло згорить в полум’ї несправедливості. Насправді ж навпаки, солодке тепло розлилось по ньому, подарувавши сили та додавши бадьорості. Другий ковток, третій. Не так все і погано! На обличчі Івана з’явилась посмішка, а рука, наче сама, потягнулась до пиріжків.

— До речі, — присьорбуючи, сказав Віктор, — як поживає Тетяна?

— Дякувати Богу, все спокійно. Я обіцяв заїхати до неї після зміни, поговорити з її сином. Це був не перший його привід у відділок. Тетяна боїться, що він потрапив під поганий вплив у школі та рано чи пізно неодмінно встряне в більш серйозну халепу. І я, як полісмен, повинен розповісти йому, що добре, а що погано.