Розділ 2. Непрочитані листи

На стіні невеликого, скупого на меблі кабінеті, наскрізь просякнутого запахом дешевих цигарок, клацав великий годинник. Через це клацання Івану постійно здавалось, що хтось підіймається сходами і от-от має зайти до кабінету, але двері лишались нерухомі, мов намальовані прямо на стіні якимось жартівником. Чоловік скерував на бідолашний годинник потік внутрішнього незадоволення, але той продовжував дратівливо клацати.

«Пів на восьму вечора. Ще цілих тридцять хвилин потрібно провести в полоні цієї смертельно нудної порожнечі». Іван хитався туди-сюди на стільці, тримаючись руками за край важкого дерев’яного столу. Хвилини розтягувались, наче жувальна гумка, провисали над столом та знову стискались, перетворюючи очікування в справжнє випробування. Важко було обрати, чого хотілось дужче: перечекати найнудніші останні півгодини, плаваючи в сиропі з власних думок, чи отримати нагоду зайняти свою голову чимось цікавим. «Наприклад, нова справа зовсім не завадить», — зізнався сам собі. Спалах запальнички, і маленька кімнатка враз наповнилась білим важким димом. Окрім здоров’я цигарки також непогано вбивають час.

Останні тижні для Вославська виявилися на диво спокійними. Принаймні, приватному детективу, який наодинці курив у своєму офісі, здавалось, наче всенька мафія, торговці наркотиками, маніяки та звичайні бандити таємно домовились обходити його район десятою дорогою. Ні гучних вбивств, ні жорстоких зґвалтувань, ні навіть банальних пограбувань. Інша людина цьому б зраділа, але ж не тоді, коли від цього залежить товщина гаманця. Ні, Іван не проти, щоб навколо поменшало злодіїв, але їх повинно вистачати, щоб забезпечити його роботою.

Іноді він навмисно курив не в кабінеті, а спускався з другого поверху крутими дубовими надвір і пахтів біля входу. Час від часу уважно вчитувався в табличку на дверях з усіма орендарями приміщення. Раптом, він уже не єдиний детектив на увесь будинок.

«Якщо не ще один «нюхач», як пояснити те, що клієнтів поменшало втроє?! Марно сподіватись на те, що за вікном почалось мирне життя. Радше одного разу просто не настане ніч». Але чоловік знав, що ніч неодмінно настане. І вулиці Вославська неодмінно почервоніють, захлинаючись у власній спразі, хіті та божевіллі.

Чоловік відганяв від себе думки про власну нездарність, як надокучливих комах, але ті лиш дужче заповзали в його свідомість. «А що ж я зробив останнім часом?! — подумки картав себе чоловік. — Показав старій багатій шкапі фотографії її чоловіка з молодою коханкою?! Так цього не помічав хіба що сліпий. Знайшов кілька викрадених картин, гонорар за які навіть не покрив витрат на пальне?! Я хіба що за котами на дерева не лазив і пенсіонерів через дорогу не переводив!»

Іван відчував, що втратив так званий стержень, наче хтось вийняв з нього всі кістки, залишивши всередині лише м’ясо та тельбухи. Та й ті добряче перемішав, перетворивши серце, легені та мозок на однорідну густу суміш з бридким запахом.

Детектив саме тушив цигарку, щосили втискаючи її в брудну металеву попільничку, аж раптом над його головою пролунав ніжний жіночий голос:

— Я шукаю Василенка Івана. Це ви?

Хоча цей голос був тихим та напрочуд спокійним, детектив все одно сіпнувся від несподіванки. Він побачив перед собою темноволосу жінку років тридцяти з кремовим шовковим шарфом на плечах та в довгій сукні насичено синього кольору. Руки жінки стискали невеличку темно-сіру сумочку, яка радше нагадувала гаманець. Детектив поспіхом сховав попільничку до верхнього ящика стола та долонею стер із поверхні залишки попелу.

— Чим можу допомогти? — поцікавився він.

Жінка відсунула стільця напроти та сіла, закинувши одну ногу на іншу. Підняла голову, заклала за вухо пасмо волосся, яке прикривало її насичено карі очі, та поглянула прямо на Івана. Чоловік спіймав себе на думці, що вже почав їй співчувати, хоча й уявлення не мав, яке нещастя привело її сюди.

— Ви не проти, якщо я буду курити? — промовила тихо.

— Зовсім ні, — всміхнувся чоловік, знову дістаючи з ящика поспіхом сховану попільничку. З неї ще трохи диміло, і детектив кілька разів махнув долонею над чорною золою, але це не допомогло, а навпаки, розігнало сірий дим на всі боки. Знітившись, чоловік вхопив олівця, який стирчав зі спеціальної підставки, та почав крутити його між пальцями, щоб хоча б якось приховати своє нервування.

Жінка дістала зі своєї сумочки тонку й незвично довгу цигарку, а Іван люб’язно запропонував їй запальничку. Видихнувши порцію солодкого густого диму, гостя загадково всміхнулась. Детектив сприйняв нервову посмішку за жест ввічливості, бо зазвичай люди, які звертаються до детективів, не мають бажання всміхатись.

— Мого чоловіка викрали, — слова врешті вилетіли з її уст.

— Чому ви не звернулись до поліції? — насупив брови чоловік, хоча йому насправді було абсолютно плювати, чого люди не йдуть до копів, а обирають приватних детективів. Зате, чесна відповідь на це питання розповідала про клієнта більше, ніж година балаканини.

— В поліції мені запропонують чекати сімдесят дві години, — стенула плечима жінка.

— Не запропонують, якщо дійсно викрали. Три доби потрібно чекати лише якщо він зник.

— Зазвичай, коли людину викрадають, вона зникає, — жінка випустила чергову порцію диму, і той повільно піднявся аж до стелі, розчинившись у млявому світлі запиленої лампочки. «А вона точно не з простого десятка, — подумки всміхнувся Іван. — Тримається, як солдат на допиті. Говорить так, наче зникла не кохана людина, а стара тріснута ваза, яку шкода викинути. Більше з цікавістю, ніж острахом».

— А ще я не можу чекати, пане Василенку, бо боюсь, що вони прийдуть і по мене.

— Хто такі «вони»? Викрадачі?