Скляна пастка для репортера

Наступного ранку майстерня змінилася. Артем приїхав на дві години раніше, щоб особисто проконтролювати «декорації». Справжнє золото було надійно сховане у фальш-стіні, замаскованій під вентиляційну шахту. Натомість на робочих столах Віктора розклали напівфабрикати з низькопробного сплаву, які виглядали ефектно, але не мали реальної цінності.

Коли Олена переступила поріг, вона намагалася триматися впевнено, але Артем помітив, як її погляд нервово сканує приміщення. Вона прийшла не з блокнотом, а з диктофоном, який «забула» вимкнути в сумці.

— Артеме, вибач, що так рано, — почала вона, знімаючи сонячні окуляри. — Але після вчорашньої вечері з твоїм батьком я не могла заснути. Він натякнув на такі масштаби... Я захотіла написати перший матеріал у «Голосі» про відродження ювелірного мистецтва. Прозорість, чесність, шлях металу.

— Ти завжди відчуваєш момент, Олено. Батько вміє зацікавити, чи не так? Ходімо, я покажу тобі наше «серце».

Він повів її повз верстати. Віктор, заздалегідь проінструктований, грав роль похмурого генія, не піднімаючи очей від пальника.

— Дивись, — Артем зупинився біля масивного сейфа, який був навмисно залишений напіввідчиненим. — Це наша гордість. Сировина.

Він дістав злиток, на якому чітко виднілося тавро іноземної компанії «Nordic Gold Corp». Олена вчепилася в назву поглядом. Вона не знала, що такої компанії не існує — це був фантом, створений Ігорем за одну ніч.

— «Nordic Gold»? — перепитала вона. — Я ніколи не чула про них на нашому ринку.

— Бо вони працюють лише з закритими пулами, — Артем нахилився ближче, переходячи на довірливий шепіт. — Це колишні партнери мого батька, з якими він розійшовся зі скандалом десять років тому. Вони шукали вихід на Україну в обхід його структур. Я став їхнім «троянським конем».

Олена ледь не видала себе радісним блиском в очах. Це була саме та інформація, за яку Сергій Володимирович обіцяв їй золоті гори. Зрада сина, який об'єднався з ворогами батька.

— Артеме... це ж небезпечно, — вона торкнулася його руки, імітуючи турботу. — Твій батько не пробачить, якщо дізнається, що ти купуєш метал у тих, хто намагався його знищити.

— Тому я і довіряю це тобі, — він подивився їй прямо в очі, і Олена на мить відчула холод, що пробіг по спині. — Твій репортаж має бути поданий так, ніби ми — патріотичний український бренд, що працює з «незалежними європейськими постачальниками». Ніяких імен. Тільки престиж. Батько прочитає це і подумає, що я просто знайшов вихід на ринок через біржу. Він ніколи не здогадається про «Nordic».

В цей момент у кишені Олени коротко вібрував телефон. Вона знала: Сергій Володимирович чекає на сигнал.

— Я можу подивитися накладні? — запитала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів від азарту. — Для точності фактів.

— Звісно. Сергію! — гукнув Артем союзника. — Дай Олені теку з синіми марками. Нехай ознайомиться в моєму кабінеті. Там усе: обсяги, дати, рахунки.

Коли Олена, ледь стримуючи поспіх, пішла до кабінету, Сергій підійшов до Артема.
— Вона ковтнула наживку разом із гачком. У тій теці — документи, які ведуть прямо до офшорів твого батька, але переписаних на підставних осіб «Nordic». Якщо вона віднесе це йому, старий подумає, що його власні люди зливають йому ж метал через тебе.

— Саме так, — Артем взяв зі столу щипці й підняв один із фальшивих злитків. — Він почне шукати зрадників серед своїх. Він почне внутрішню чистку. Почнеться параноя. А параноя — це найкращий час для того, щоб ми вивели справжнє золото на ринок.

— А якщо вона перевірить компанію?

— Ігор створив для «Nordic Gold» трирічну історію активності в мережі за одну ніч. Вона знайде звіти, фото офісів у Стокгольмі, навіть інтерв'ю з директором. Олена — журналістка, вона вірить у те, що знаходить сама. А ми просто допомогли їй «знайти».

Артем глянув на двері кабінету.
— Поки вона копіює фальшивки, я поїду до Аліни. Сьогодні відкриття першої вітрини. Вона має бути впевнена, що цей день належить їй. Навіть якщо цей день побудований на брехні, яку я щойно згодував Олені.

Він вийшов з майстерні, відчуваючи, як механізм пастки зачиняється. Олена думала, що вона подвійний агент. Батько думав, що він ляльковод. Але Артем уже написав фінал цієї глави, де на останній сторінці не було місця ні для кого з них.

Це був внутрішній канат, натягнутий над прірвою. Артем сидів у машині біля магазину, спостерігаючи через скло, як Аліна розставляє останні оксамитові футляри на вітрині. Його пальці нервово відстукували ритм по керму.

«Я знаю про конверт. Я знаю, що вона збрехала вчора в машині, промовчавши про шепіт батька. Але якщо я зараз заговорю — я зруйную її фасад. А без цього фасаду вона не зможе посміхатися покупцям. Вона зламається», — думав він.

Він вибудував стратегію «контрольованої дистанції». Його план базувався на трьох правилах:

Не питати про минуле. Будь-яка згадка про студентські роки зараз була замінованим полем. Він вирішив заблокувати ці спогади, наче видалені файли. Завалити її роботою. Чим більше вона буде занурена в ескізи, продажі та сертифікати, тим менше у неї буде часу рефлексувати над словами старого Коваленка. Демонстративна ніжність. Він мав бути для неї «тихою гаванню», щоб вона відчула: навіть якщо батько — монстр, Артем — її єдиний захист. Це змусить її з часом розслабитися і самій прийти до сповіді.

Артем глибоко вдихнув, поправив піджак і глянув у дзеркало заднього виду. Холодний, розрахунковий погляд зник, поступившись місцем масці втомленого, але люблячого партнера.

Він вийшов із машини, тримаючи в руках невеликий пакунок — вишуканий обід із її улюбленого ресторану.

Коли він зайшов, дзвіночок над дверима мелодійно задзвенів. Аліна здригнулася, але побачивши його, видихнула. У її очах все ще читалася тривога після вчорашнього, вона шукала в його обличчі ознаки того, що він щось запідозрив.