Привид з минулого

Темрява в квартирі Артема була густою, майже відчутною на дотик. Він сидів нерухомо, дозволяючи холоду ночі просочитися крізь шовк сорочки. В голові, наче метроном, стукала одна й та сама думка: «Він хоче її бачити. Він хоче торкнутися мого єдиного чистого місця своїми брудними руками».

Артем провів долонею по обличчю. Йому потрібно було відчути щось живе, щось, що не пахне порохом і розпеченим металом. Він намацав телефон. Екран на мить засліпив його.

03:45.

Він натиснув на виклик. Три довгих гудки, які здалися вічністю.

— Артеме? — голос Аліни був сонним, з ледь помітною хрипотою, яка миттєво зняла частину його внутрішньої напруги. — Щось сталося? Котра година?

— Спиш? — тихо запитав він. Йому просто потрібно було чути її дихання.

— Тепер ні... Ти де? Твій голос... ти наче з іншого світу дзвониш.

— Я під'їду? — це не було запитання, це було прохання про порятунок. — Буду за десять хвилин. Просто хочу побути поруч.

— Приїжджай, — відповіла вона вже бадьоріше. — Я поставлю чай. Чи тобі потрібно щось міцніше?

— Мені потрібна ти, — видихнув він і скинув виклик.

Нічний Київ пролітав повз нього розмитими вогнями. Артем вів машину на автоматі, його мозок уже вибудовував лінії захисту для завтрашньої вечері. Він мав підготувати Аліну, не налякавши її. Він мав зробити з неї ідеальну зброю, яка своєю щирістю обеззброїть старого вовка.

Аліна чекала його біля дверей, загорнута у великий м'який плед. Вона не ставила зайвих запитань, коли він зайшов і просто притисся лобом до її плеча, вдихаючи запах лавандового кондиціонера та дому.

— У тебе холодні руки, — прошепотіла вона, ведучи його до вітальні, де горіла лише одна маленька настільна лампа.

Вони сіли на диван. Артем тримав її долоню у своїй, великим пальцем повільно погладжуючи її зап'ястя.

— Мій батько запросив нас на вечерю завтра, — почав він, дивлячись у темний кут кімнати. — Він почув про твою колекцію. Про «Спадщину».

Аліна випрямилася, її очі заблищали від несподіванки й легкого страху.
— Твій батько? Сергій Володимирович? Артеме, я... я не готова.

Артем повернувся до неї. Його погляд був наповнений такою ніжністю, яка межувала з болем.
— Тобі нічого не треба грати, сонце. Будь собою. Саме твоє світло — це те, що він хоче побачити. Він старий і підозрілий, він шукає в людях подвійне дно. Покажи йому, що ти — справжня.

— Він справді хоче побачити мої ескізи? — запитала вона, притуляючись до нього.

— Він хоче побачити тебе. Для нього цей бізнес — не просто гроші. Це... родинна справа. Він згадає про мою маму, Аліно. Це його спосіб перевірити мене. Будь ласка, якщо він почне говорити про неї... просто слухай. Не намагайся розпитувати більше, ніж він захоче сказати.

Аліна підняла на нього очі, повні співчуття.
— Тобі досі так боляче про це говорити? Десять років минуло, а ти наче закриваєшся щитом кожного разу, коли заходить мова про неї.

— Деякі рани не загоюються, — відрізав він, і в його голосі на мить прохолола сталь. — Завтра буде важкий вечір. Він запросив ще якусь журналістку, здається Олену.

— Олену? Цікаво... — Аліна замислилася.

Артем ледь помітно посміхнувся. Ця посмішка не торкнулася його очей.
— Він підтримує все, що приносить вплив, Аліно. А зараз інформація — дорожча за золото.

Він притягнув її ближче, закриваючи очі. Тут, у її маленькій квартирі, смерть Дениса здавалася далеким кошмаром, а тиск батька — лише шумом вітру за вікном. Але він знав: завтра о восьмій вечора він введе її в епіцентр шторму.

— Обіцяй мені, — прошепотів він їй у волосся. — Що б ти там не почула, що б він не казав про наше минуле... пам'ятай, що я все це роблю для нас. Для твоєї «Спадщини».

— Обіцяю, — відповіла вона, засинаючи на його плечі.

Артем залишився сидіти, дивлячись у вікно на перші промені сонця. Він знав: завтра він або остаточно викує своє майбутнє, або згорить у вогні, який розпалив його батько. І в цьому вогні він найбільше боявся втратити не бізнес, а тепле дихання жінки, яка єдина в цьому світі вірила в його «чистий аркуш».

Ранок в Аліни був коротким острівцем спокою. Сонце пробивалося крізь напівпрозорі штори, вихоплюючи золотисті іскри в її волоссі. Вони пили каву, майже не говорячи про справи — лише про дрібниці: про нові сорти зерен, про те, що на підвіконні зацвіла орхідея. Артем ловив кожну таку мить, намагаючись запам'ятати її запах і колір, перш ніж знову пірнути в холодну воду своєї стратегії.

Коли він вийшов від неї, телефон у кишені ожив. Сергій (союзник) був коротким.
— Майстерня. Павло та Ігор чекають. Все чисто.

Артем поїхав прямо туди. Майстерня під ювелірним магазином зустріла його гулом витяжки та специфічним запахом розпеченого металу. Віктор працював у дальньому кутку, не піднімаючи голови, а в центрі приміщення, біля важкого верстака, стояли троє.

Сергій кивнув Артему. Поруч стояв Павло — підтягнутий, у темному піджаку, який ідеально приховував кобуру, та Ігор — непомітний чоловік із планшетом у руках.

— Отже, панове, — почав Артем, знімаючи сонцезахисні окуляри. — Сьогодні ввечері ми їдемо в лігво. Мій батько, Сергій Володимирович, чекає нас о восьмій. Це не просто вечеря, це перевірка нашої міцності.

Він повернувся до Павла.
— Ти їдеш другим номером. Твоє завдання — Аліна. Ти не заходиш у дім, залишаєшся в машині або біля входу, але ти маєш бачити периметр. Якщо я дам сигнал через годинник — ти виводиш її миттєво. Не чекаєш мене, не питаєш дозволу. Просто забираєш її звідти.

Павло коротко кивнув:
— Зрозумів. Маршрути відходу вже прораховані.

— Ігоре, — Артем перевів погляд на техніка. — Що по зв'язку?

— У маєтку стоять потужні глушилки, — Ігор розгорнув схему на планшеті. — Батько перестраховується. Але я підготував для вас «цифровий міст». Ваш годинник і кулон Аліни будуть на окремій частоті, яку їхні сканери сприймуть як шум фону. Я буду в фургоні за два квартали. Якщо вони спробують заблокувати сигнал повністю — я дам імпульс, який виведе з ладу їхню систему спостереження на тридцять секунд. Цього вистачить, щоб Павло зайшов.