Ідеальна ширма

Після виснажливої наради з директорами Артем повернувся до свого кабінету. Він безсило опустився в шкіряне крісло, закинувши голову назад, і запалив сигарету. Вогник тлів у напівтемряві, а крізь панорамне скло на нього дивився вечірній Київ, що виблискував мільйонами байдужих вогнів.

Думки гарячково чіплялися одна за одну, вибудовуючи нову стратегію.

«Олена — ідеальна ширма для відмивання золота й прикриття бізнесу, — міркував він, випускаючи густу хмару сизого диму. — Але вона надто принципова. Надто незалежна. Вона вчепиться в першу ж зачіпку й рознесе все в тріски. Мені потрібен додатковий залізобетонний захист. Хтось, хто закриє мене своїм ім'ям у документах. І цей хтось...»

Артем раптово усміхнувся, і в його очах спалахнув холодний вогник розрахунку.

«Софія. Софія Левченко. Моя колишня наречена, яка так вчасно повернулася з Мілана. Вона до нестями прагне статусу. Вона обожнює великі гроші, розкішне життя і, головне, вміє мовчати, коли це вигідно».

Він рішуче підвівся, підійшов до робочого столу й відкрив ноутбук. Пальці швидко застукали по клавішах, заносячи нові нотатки до зашифрованого файлу.

«Якщо зробити Софію офіційним власником нового видання, запропонувавши їй щедру фінансову компенсацію, ми отримаємо абсолютний, стовідсотковий контроль. Вона не тямить у журналістиці й не стане втручатися в редакційну політику. Її роль — просто тримати документи й підписувати те, що я скажу. А я керуватиму всіма процесами через неї».

Артем зупинився, перечитуючи свій бездоганний нічний план.

— Це буде просто ідеально, — тихо промовив він у порожнечу кімнати. — Софія — власник. Олена — директор. А я — невидима тінь, яка смикає за мотузки.

Він загасив сигарету в попільничці й натиснув кнопку швидкого виклику помічника.

— Підготуй статутні документи на нове медіа. Я хочу бачити готові варіанти оформлення повної власності на ім'я Софії Андріївни Левченко. І зроби це максимально тихо, без розголосу в юрвідділі.

Це медіа мало стати їхнім головним щитом і водночас смертоносним мечем у великій грі.

Уже пізно ввечері Артем сидів у кабінеті, а перед ним лежала щойно принесена помічником тонка папка з тисненням. Він повільно перегортав сторінку за сторінкою, вчитуючись у кожне слово. Статут, реєстраційні бланки, відкриті банківські рахунки, контрольний пакет акцій — усе виглядало ідеально чисто, законно й респектабельно. В графі «Кінцевий бенефіціар» чорним по білому світилося: Софія Андріївна Левченко.

«Вона не журналіст, не політик і не затята активістка. Для будь-яких перевірок її ім'я — бездоганна, нічим не заплямована ширма. Але її світські зв'язки та капітал родини — це справжнє золото».

Артем закрив папку, підійшов до вікна й подивився вниз, де на нього вже чекав автомобіль. Залишивши офіс, він сів на заднє сидіння. Дорога додому була мовчазною, лише рідкісні спалахи вуличних ліхтарів ковзали по його обличчю. Він знову відкрив документи, перевіряючи кожну кому.

«Все чисто. Жодних зачіпок, які вели б до моєї компанії. Ідеально. А тепер головне — слова. Я маю переконати Софію. Не просто зробити суху ділову пропозицію, а подати це так, щоб вона сама загорілася цією ідеєю. Щоб відчула, що це її унікальний шанс піднятися на медійний Олімп».

Він дістав сигарету, клацнув запальничкою і почав тихо формулювати майбутні аргументи вголос, дивлячись на темні вулиці Києва:

— Софіє, це твій прямий шлях до вищого статусу. Ти отримаєш колосальні гроші, вплив та гучне ім'я в кулуарах. Ти будеш повноправною власницею видання, яке всі вважатимуть зразком незалежності. А про весь бруд і рутину подбаю я.

Він хижо посміхнувся своєму відображенню в тонованому склі автомобіля. Це звучало шалено переконливо. Софія любила владу, але ще більше вона любила солодке відчуття того, що серед сотень інших обрали саме її. Він знав, на які клавіші її его потрібно натиснути, щоб вона відчула себе незамінною.

Машина плавно заїхала у двір його будинку й зупинилася. Артем сховав документи в портфель і вийшов на прохолодне повітря.

— Завтра вона без вагань стане частиною моєї гри, — прошепотів він, крокуючи до під'їзду.

Зайшовши у квартиру, Артем кинув папку на стіл і пройшовся просторою кімнатою. Його розум був повністю сфокусований на майбутній зустрічі. Він дістав телефон і швидко набрав її номер. Слухавка довго відзивалася гудками, аж поки на тому кінці не пролунав її манерний, звичний до розкоші голос:

— Софіє, привіт. Нам потрібно терміново поговорити. Це дуже важливо.

У трубці запала коротка, напружена пауза. Софія явно намагалася прорахувати причину його раптового дзвінка.

— Коли і де? — нарешті запитала вона зі стриманою цікавістю.

Артем ледь помітно усміхнувся:
— Через дві години. Кафе «Точка» на Подолі. Ти знаєш, де воно. Там ми зможемо спокійно обговорити все без зайвих очей і вух.

— Добре, — відповіла вона з легкою ноткою тріумфу в голосі. — Я буду.

Він поклав телефон і одразу попрямував до великої вбиральні. Зустріч із колишньою нареченою мала бути бездоганною до найдрібніших деталей — значення мали не лише правильні слова, а й візуальний образ. Артем довго перебирав на вішалках строгі ділові костюми, класичні сорочки та дорогі піджаки, але цього разу вирішив повністю змінити тактику.

«Суворий костюм виглядатиме занадто офіційно, наче я прийшов укладати суху комерційну угоду. Я маю виглядати абсолютно впевнено, але водночас невимушено й розслаблено».

Його погляд зупинився на брендовій блакитній сорочці оверсайз із цупкої якісної бавовни. Він швидко приміряв її перед дзеркалом, навмисно розстебнувши верхній ґудзик, оголюючи ключиці.

— Саме те, — задоволено зазначив він. — Легка, стильна, ніби я нікуди не поспішаю.

До сорочки він підібрав фірмові світлі джинси та бездоганно білі кросівки. Образ вийшов простим, але прорахованим до міліметра: неформальний, але з виразним смаком дорогого кежуалу.