Анатомія пастки

Артем сидів у своєму кабінеті, і тиша навколо здавалася майже кришталевою. Його пальці повільно, ритмічно постукували по лакованій поверхні столу. В уяві вже вимальовувалася чітка, бездоганна картина найближчого майбутнього — власне видання, новий потужний центр впливу в місті. І Олена... Норовлива, небезпечна журналістка Олена Ковальчук, яка навіть не здогадуватиметься, що її омріяне призначення — це лише частина його масштабного плану.

Двері тихо відчинилися, і до кабінету пройшов фінансовий директор, тримаючи в руках робочий блокнот. Артем повільно підняв на нього очі. Його голос звучав холодно, але з тією залізобетонною впевненістю, яка не передбачала жодних заперечень:

— Нам потрібен офіс. Гарний, сучасний, із усім необхідним престижним обладнанням. Це має виглядати як справжній, солідний старт великого незалежного медіа.

Фінансовий директор зосереджено кивнув, готуючись занотовувати:
— Я зрозумів. Яку локацію розглядаємо, пане Артеме?

— Самий центр міста. Панорамні вікна, простір, дорогий дизайн, який з першого погляду заявляє кожному відвідувачу: «Ми прийшли сюди серйозно й надовго». Облаштуйте все так, щоб кожен професійний журналіст у цій країні мріяв туди потрапити.

Артем зробив коротку паузу, підвівся з крісла й підійшов до вікна, за яким шуміли вулиці весняного Києва. Його погляд став хижим.

— Ми знаємо про Олену абсолютно все. Її слабкості, її професійні амбіції, її шалене, майже фанатичне бажання повної свободи. Запропонуйте їй такі фінансові умови, від яких вона просто фізично не зможе відмовитися. Висока зарплата, абсолютна редакційна свобода, команда, яку вона зможе підбирати особисто. І головне — подаруйте їй солодке відчуття того, що вона повністю керує процесом.

Фінансовий директор швидко робив нотатки, хоча в його очах проглядав подив:
— Вона стане повноправним директором компанії?

— Так, офіційно на паперах вона буде керівником. Але справжнім власником залишиться підставна особа. Ми з вами назавжди збережемо позицію в тіні. Вона отримає ту владу, якої так жадібно прагне, а ми — тотальний контроль над кожним її кроком, кожним матеріалом і кожним її подихом.

Артем холодно, тріумфально усміхнувся власному відображенню у склі:
— Це буде її особиста, втілена мрія. А для нас — ідеальний інструмент прикриття.

Фінансовий директор закрив блокнот, відчуваючи масштаби цієї психологічної пастки:
— Я все зрозумів, пане Артеме. Починаю роботу над юридичним оформленням та пошуком приміщення негайно.

Коли за підлеглим зачинилися важкі двері, Артем залишився наодинці зі своїми думками. Він налив собі міцної кави, зробив невеликий ковток і знову повернувся у крісло.

«Олена отримає свою жадану свободу, — зловтішно подумав він, примружуючи очі. — Але це буде свобода, яку я їй особисто подарую. І саме тому вона, сама того не розуміючи, стане моєю головною пішкою на цій шахівниці. Проте розслаблятися було зарано. Попереду була ще одна фігура, яка вимагала негайного рішення — Сергій. Він чекає на мою відповідь щодо легалізації золота, — Артем міцно стиснув гарячу чашку в долонях. — Він дав мені час для роздумів, і сьогодні цей ліміт остаточно вичерпаний.»

Він повільно відкинувся на спинку крісла, дивлячись на кавову пару. Розум холодно зважував усі «за» і «проти».

«Якщо я погоджуся на умови Сергія і почну крутити його нелегальні мільйони, я отримаю колосальні нові можливості. Великі гроші, закритий вплив, прямий доступ до тих тіньових фігур, які насправді вирішують долі в цій країні. Але разом із цим — шалений, смертельний ризик. Сергій ніколи не грає чесно. Його ставки завжди занадто високі, а помилок він не прощає.»

Перед очима раптом знову виринув зухвалий образ Олени, її проникливий, крижаний погляд у клубі та настирливість, з якою вона захищала свою правду.

«Вона вже стежить за мною. Вона гарячково шукає мої слабкі місця. І якщо я зараз зроблю бодай один хибний крок разом із Сергієм — вона миттєво отримає той брудний компромат, який так сильно прагне знайти.»

Артем перевів погляд на масивний настінний годинник. Стрілки невблаганно наближалися до полудня. Час закінчився.

— Сьогодні я маю сказати йому своє остаточне слово, — тихо промовив він у порожнечу кабінету, відчуваючи, як адреналін знову починає розганяти кров по жилах. — Так чи ні.

Він підвівся, застебнув ґудзик піджака й упевненим рухом узяв зі столу телефон. Гра вийшла на ту межу, де один дзвінок міг або підняти його на вершину, або скинути на саме дно.