Новий гравець і брудні правила

Артем прокинувся різко, наче його витягли з глибокої, крижаної води. Голова гуділа й пульсувала так, ніби хтось зсередини методично бив молотом по скронях. Віскі, сигаретний дим, різкий замах і дзвін розбитого кришталю — усе це змішалося в один суцільний клубок пекучого болю.

Телефон на нічному столику дзвонив настирливо й голосно, розрізаючи тишину спальні. Артем з зусиллям потягнувся до екрана, примружуючи очі від яскравого світла. Невідомий номер.

— Алло, — хрипло кинув він. Голос після божевільної ночі ще остаточно не прокинувся.

— Артем Коваленко? — пролунав у динаміку спокійний, упевнений чоловічий голос із ледве помітним, витонченим акцентом. — Ми не знайомі особисто, але маємо дуже серйозні спільні інтереси.

Артем повільно сів на ліжку, притискаючи холодні пальці до скронь, намагаючись змусити мозок працювати.

— І які саме у нас інтереси? — сухо запитав він.

— Партнерство. У справі, яка любить абсолютну тишу, швидкість і глибоке розуміння правил гри.

Артем мовчав. Інтуїція, яка рідко його підводила, буквально кричала: цей дзвінок — не випадковість і не помилка номера. Хтось ретельно вираховував момент.

— Я слухаю, — нарешті відповів він, звужуючи очі.

— Сьогодні. О 17:00. Кафе «Точка» на Подолі. Без охорони. Без зайвих запитань.

Зв'язок миттєво обірвався, залишивши після себе лише глухі короткі гудки. Артем ще кілька секунд тримав телефон біля вуха, а потім відкинув його на ковдру. Він підвівся, підійшов до масивного дзеркала й уважно подивився на своє відображення. На лобі, майже біля самої скроні, червоніла свіжа подряпина — чіткий слід від кришталевого келиха Олени.

Він криво, хижо усміхнувся власному відображенню.

— Олена грає жорстко, — тихо прошепотів він, торкаючись пальцями рани. — Але я граю набагато глибше.

Він відчинив панорамне вікно, впускаючи в кімнату прохолодне повітря весняного Києва. Місто прокидалося, задихаючись у ранкових заторах, а разом із ним починалася нова партія в їхній невидимій дуелі. І Артем був готовий прийняти цей виклик.

Він дістав із шафи простий, але бездоганно скроєний одяг: білий лонгслів, чорні широкі джинси та зручні кеди. Образ мав бути неформальним, але стриманим і повністю контрольованим. Жодних ознак слабкості чи втоми після вчорашнього відриву в клубі. Узявши годинник, ключі та документи, він вийшов із квартири. Водій уже чекав біля під'їзду, тримаючи двері відчиненими.

— Доброго ранку, пане Артеме, — привітався чоловік, ледь помітно оглянувши поранення шефа.

— Ранок, як завжди, з гірким присмаком віскі, — відповів Артем, сідаючи на заднє сидіння.

Машина плавно рушила з місця. За вікном миготів заклопотаний Київ, а Артем проводжав поглядом перехожих, занурений у власні думки. «Цей світ не про спокій. Він про те, хто перший зламає суперника. Олена вже зробила свій хід, показавши кігті. Дзвінок Аліни нагадав, що в мені ще залишилося щось людське... А тепер з'являється новий гравець. Невідомий. І, без сумніву, смертельно небезпечний. Але цікавість і азарт — це мої головні слабкості».

Він дістав сигарету, клацнув запальничкою і випустив густу хмару диму в прочинене вікно автомобіля. Партнерство чи чергова витончена пастка? Йому доведеться дізнатися. Але цього разу він не дозволить застати себе зненацька.

Робочий день в офісі пролетів як у тумані крізь холод скла й металу. Кілька годин поспіль Артем підписував документи та віддавав жорсткі накази, але справжні думки були далеко від офіційної рутини. Сівши у своє крісло, він викликав директора служби безпеки — високого, суворого чоловіка, який підійшов майже миттєво.

— Ви кликали, пане Артеме?

— Так, — холодно відповів Артем, навіть не повертаючи голови від вікна. — Мені потрібна вся інформація про одну журналістку. Ім'я — Олена. Коротка біографія, сім'я, де працювала раніше і над чим працює зараз. Мені потрібна повна, детальна картина її життя.

Директор швидко зробив нотатку у своєму планшеті:
— Зрозумів. Це буде готово найближчим часом.

— Вона не випадково опинилася в моїй квартирі, — тихіше додав Артем, і в його очах спалахнув небезпечний блиск. — Я хочу знати, хто фінансує її гру. І коли я знайду її слабкі місця — ця гра стане виключно моєю.

О 17:00 Артем уже заходив до кафе «Точка» на Подолі. Заклад був напівпорожнім і стильним: грубі цегляні стіни, приглушене інтимне світло, стійкий запах міцної кави та якісного тютюну. Оглянувши залу, Артем одразу помітив того, хто його кликав сюди, і внутрішньо напружився.

За столиком біля вікна сидів Сергій — один із друзів Максима, якого він мигцем бачив учора на закритій вечірці. Молодий чоловік у темній шовковій сорочці зустрів його хитрою, прорахувальною усмішкою.

— Артеме! — Сергій злегка підняв руку. — Радий, що ти прийшов без запізнень.

Артем повільно підійшов і сів навпроти, замовивши офіціанту чорну каву без цукру.

— Ти згадував по телефону про партнерство. Я слухаю.

Сергій нахилився ближче через стіл, його голос став тихим, майже змовницьким, а погляд — чіпким:
— Учорашня ніч була лише прелюдією. Є дуже серйозні люди, які хочуть працювати з тобою. Але не офіційно, без публікацій у пресі та зайвих декларацій. Вони бачили, як ти ведеш бізнес, як тримаєш удар. І вони вважають, що ти ідеально підходиш для нашої команди.

Артем зробив ковток кави, пропалюючи співрозмовника поглядом:
— І що це за гра, Сергію?

— Бізнес, закрита інформація, абсолютний вплив у місті, — хижо посміхнувся той. — Ти отримаєш доступ до таких фінансових потоків, які інші навіть уявити не можуть. Але є одна залізна умова: повна довіра.

Артем холодно розсміявся, і цей сміх змусив Сергія злегка напружитись.
— Довіра — це занадто дорога валюта, і я витрачаю її вкрай обережно.

— Саме тому ми й зустрілися. Щоб перевірити, чи готовий ти вийти на новий рівень. Твоїй фірмі потрібні нові фінансові можливості, і я знаю, як їх забезпечити.