Гра на випередження

Весняний Київ засліплював сонячними відблисками на скляних фасадах хмарочосів, але Олена бачила лише бруд, який ці фасади приховували. Дніпро внизу розливався важким холодним сріблом. Місто задихалося в ранкових заторах і гуркоті підборів по асфальту, а Олена поспішала до виставкового центру. Для більшості відвідувачів сьогоднішня презентація нового елітного житлового комплексу була святом розкоші. Для неї ж — черговим раундом у небезпечній грі.

«Там пахне великою корупцією, Ленка, — слова головного редактора досі віддавалися у вухах металевим присмаком. — За цими висотками стоять тіньові мільйони. Знайди зачіпку — і ми підірвемо цей медіапростір».

Вона поправила ремінець сумки, переступивши поріг скляного холу. Всередині панувала атмосфера, від якої Олену завжди злегка нудило: кришталева розкіш люстр, запах шалено дорогих парфумів, ідеально скроєні костюми та штучні посмішки, за якими ховався холодний, хижацький розрахунок. Тут кожен продавав і купував.

Раптом натовп навколо сцени хитнувся, звільняючи простір. Олена зупинила погляд на чоловікові, який щойно вийшов до мікрофона.

Високий. Бездоганно одягнений. Кожна лінія його обличчя дихала абсолютною, майже залізобетонною впевненістю. Він говорив спокійно, але його голос тримав залу в заціпенінні. Здавалося, цей чоловік контролював не просто свій бізнес — він контролював рух повітря у цій кімнаті. Важка, майже фізично відчутна чоловіча харизма.

— Це Артем Коваленко, — гарячий шепіт колеги над самим вухом змусив Олену здригнутися. — Син старого власника. Подейкують, він приїхав з-за кордону, щоб повністю перекроїти імперію батька. Хоче відбілити бізнес, зробити його "чистим".

— Чистим? — ледь помітно всміхнулася Олена, не зводячи з нього очей.

Вона занадто добре знала це прізвище. Протягом останніх тижнів воно виринало у напівлегальних виписках та зашифрованих контрактах, які вона вивчала ночами, аж поки не починали боліти очі. Артем Коваленко був її головною мішенню. І тепер ця мішень стояла за кілька кроків, випромінюючи небезпечний спокій.

Коли офіційна частина завершилася і натовп рушив до фуршетних столів, Олена спробувала проштовхнутися до виходу. Вона занадто глибоко поринула у власні думки, тому удар об чиєсь міцне плече став несподіванкою. Шкіряний блокнот вислизнув із її пальців і з глухим звуком упав на мармурову підлогу.

— Обережно, — пролунав низький бархатистий голос, від якого по шкірі пробігли дрібні мурашки.

Олена підвела голову й натрапила на погляд темних, проникливих очей. Артем Коваленко вже тримав її блокнот, протягуючи його назад. На його губах блукала легка, ледве помітна усмішка.

— Дякую, — Олена швидко забрала блокнот, намагаючись, щоб її пальці випадково не торкнулися його руки. Серце зрадницьки пропустило удар.

— Журналістка? — Артем злегка схилив голову набік, оцінюючи її поглядом. У цьому погляді не було вульгарності, але була гостра, як бритва, уважність. Він прораховував її, як рентабельність нового проєкту.

— Так. Олена. Незалежні розслідування, — вона випрямила спину, приймаючи виклик.

— Артем, — він не став називати прізвище. Його й так знали всі. — Що ж, Олено... Сподіваюся, у вашому матеріалі наш комплекс постане у правильному світлі. Без зайвих фантазій.

Його голос звучав тепло, майже інтимно, але в глибині зіниць спалахнув холодний вогник настороженості. Цей чоловік не був дурнем. Він відчував загрозу за версту.

— Я пишу лише правду, Артеме. А правда іноді буває дуже непередбачуваною, — Олена відповіла йому максимально чарівною посмішкою, хоча всередині все стислося від азарту.

Вони дивилися один на одного секунду, яка здалася вічністю. Це була іскра. Небезпечне змішання професійного обов'язку та раптового, дикого притягання, яке обоє спробували миттєво придушити. Олена ще не знала, що цей візуальний поєдинок щойно запустив таймер бомби, яка знищить її звичне життя.

За кілька метрів від них, у тіні масивної колони, стояла жінка. Ідеальна постава, застебнута на всі ґудзики сукня від кутюр і погляд, здатний перетворити воду на лід. Софія. Колишня наречена Артема, яка щойно повернулася з Мілану, щоб повернути те, що вважала своєю власністю. Вона спостерігала за кожним рухом журналістки, і в її очах розгорялося темне, отруйне полум'я ревнощів.

Великі фігури зайняли свої місця на шахівниці. Гра почалася.

На вулиці Олена жадібно вдихнула весняне повітря, намагаючись заспокоїти пульс, який шалено калатав у горлі. «Це просто адреналін від зустрічі з об'єктом розслідування, — переконувала вона себе, крокуючи до зупинки. — Нічого більше».

Але інтуїція, яка ніколи її не підводила, буквально кричала: цей чоловік стане її найбільшим порятунком або її персональним пеклом.

Раптом шкірою між лопатками прокотилася хвиля обізнаності: за нею стежать. Олена різко обернулася. Біля панорамного вікна виставкового центру стояла Софія. Жінка дивилася прямо на неї. Спокійно. Зверхньо. У цьому погляді читався чіткий наказ: «Відійди, або я тебе знищу».

Олена стисла зуби і відвернулася. Чужі ревнощі її не обходили. У неї була мета, і вона до неї дійде. Але коли в автобусі вона відкрила блокнот, щоб занотувати перші враження, її рука мимоволі вивела на чистій сторінці великими літерами: АРТЕМ КОВАЛЕНКО.

Тим часом у залі Артем повернувся до партнерів. Вони щось говорили про графіки фінансування та акції, але цифри вперше в житті розмивалися перед його очима. Перед ним стояв образ журналістки. Її очі... У них не було того липкого, фальшивого захвату, до якого він звик у жінках зі свого кола. У них жила гостра, небезпечна та шалено приваблива таємниця.

— Ти знову граєшся з вогнем, Артеме, — тихий, як шелест гадюки, голос Софії змусив його внутрішньо напружитися. Вона підійшла ззаду, ледь торкнувшись пальцями його ліктя. — Ця дівчинка не з твого світу. Вона зруйнує все, що ти так важко намагаєшся врятувати від батькових боргів і брудних шлейфів.