5 глава

*Платон 

Під її прискіпливим поглядом я відчував себе неначе під прицілом снайпера. Вперше за всі репетиції, які тільки були у моєму житті, я був настільки розгубленим і спантеличеним. Єлизавета відвертала голову вбік і кусала нижню губу, щоб приховати свою посмішку кожного разу, коли мої колеги робили мені зауваження. Так, збоку я був схожим на закоханого підлітка, який страшенно соромився перед дівчиною, але насправді все було набагато гірше. 

Я дивився на таку привабливу, веселу та яскраву людину, яка випромінювала радість і розумів, що все це не надовго. Відлік пішов і я впевнений у тому, що її батько вже в пошуках нареченого для неї. Мені не хотілося цього визнавати, але такі як Юрій та моя мати були ладні піти по головах, лиш би отримати бажане. Я чудово знав, що вони обоє готові пожертвувати всім аби зберегти свій бізнес. 

Водночас я аж ніяк не міг їх зрозуміти, хоч і намагався. Якби мене спитали чи я б віддав своє дитя в руки якомусь діду, мов той товар, лиш би вдихнути нове життя в мою фірму, то я б без вагань сказав: «Ні!». Моя мати часто докоряла мені тим, що я такий мʼякий та милосердний, як і мій батько. Хоч вона й намагалася мене образити цими словами, але я був вдячний Богу, що пішов саме в нього. 

Мені довго не хотілося виходити з гримерки після закінчення репетиції, бо я відчував сором перед Лізою. Мій план вразити її з тріском провалився і зараз я не знав, як глянути їй у вічі без зайвого сумʼяття та дурного рум’янцю. Мабуть, вона подумала, що моя мати має рацію і мені не місце на сцені. Знаєте, я інколи навіть сам у цьому сумнівався, бо мене не підтримував абсолютно ніхто. Якби ж тато був поруч… Він би точно зрозумів мене й підтримав. 

Мені неодноразово казали, що час лікує та через декілька років мій біль стихне і я повернуся до колишнього життя. Це були лише пусті балачки, схожі на пластир, який приклали до рани аби замаскувати її, а не вилікувати. Моє життя вже ніколи не буде як раніше і вся ця пафосна фігня про те, що «немає незамінних людей» також нічого не варта. 

Я далі радів, веселився й продовжував мріяти, але ця пустота всередині мене нікуди не зникала. Вона ставала лише сильнішою, особливо тоді, коли я залишався сам і згадував минуле, ті часи з татом. Я радів, що в моєму житті були такі чудові та теплі моменти й паралельно ридав через те, що такого більше не трапиться. Пустота росла й розмножувалася, хоч ніхто крім мене її не бачив. 

— І скільки ти ще збираєшся ховатися під мене, Платоне? — Я настільки поринув у свої домисли, що навіть не одразу помітив, як Єлизавета підкралася до мене й спершись спиною на стіну, детально розглядала. 

— Як ти впоралася зі смертю матері? Тобі теж так… — Я не знав як описати свої почуття одним словом, бо його ще просто ніхто не придумав. 

Наші розмови з Лізою були сповнені пристрасті, іронії та сарказму, приправлені уїдливими жартиками. Втім, я знав, що під усім цим фарсом ховається двоє дуже сильних і водночас зранених людей, яких обʼєднала доля. Я не сприймав «сестричку» лише як дівчинку, яка мені симпатизує й викликає цікавість повною шафою таємниць. Для мене вона була заручницею тих самих обставин, що й мене спіткали. Хотілося просто поговорити з людиною, яка може мене зрозуміти. І так, відкриватися їй було ще тим ризиком, бо цей малий хакер може запросто використати будь-яку інформацію проти мене й знищити в один клік. Втім, з Лізкою я був готовий піти на ризик. 

Вираз її обличчя стає похмурим, а в очах тухне той самий вогонь, який так припав мені до душі під час наших суперечок. Здається, що навіть шкіра її набуває «сіруватого» відтінку, передаючи весь настрій дівчини. Єлизавета дивиться на мене очима сповненими жалю та болю, бере тремтячою долонею і тягне вниз. Ми обоє сповзаємо по холодній стіні вниз і вона кладе голову мені на плече. 

— Самотньо? Сумно? Гірко? — Я мовчки киваю головою на її слова. До цього Ліза намагалася здаватися стервом, але я бачив у ній маленьку дівчинку, якій розбили серце, а потім посадили в золоту клітку, з якої я так хотів її звільнити. — Я втратила не тільки маму, але й найкращого порадника, подругу, найближчу та єдину людину, яка мене розуміла. Саме після її смерті тато став так сильно мене контролювати. Знаю, він робить це, бо боїться ще й мене втратити, але його вчинки лише нас віддаляють. У той день я втратила не лише матір, але й батька, який руйнує мене кожним своїм рішенням та забороною. У мене немає нікого, лиш я сама і моя тінь, увʼязнена в брехні й самотності, Платоне.

Я кладу долоню їй на щоку й вона схиляє голову на моє плече, щоб приховати сльози. Мені хочеться сказати, що тепер вона не сама і в неї є я, але я не можу дати цій дівчині марних сподівань, а потім зникнути з її життя. Найменше за все я хочу ще більше ранити її.

Ми сидимо в тиші близько пʼяти хвилин, ніжно погладжуючи пальці один одного. Я роблю це не тільки тому, що хочу її заспокоїти, а й через те, що мене не покидає постійне бажання доторкнутися до неї. Ліза мов магніт притягує до себе, незалежно від того, що вона робить: чи спокушає мене, чи свариться, чи плаче на моєму плечі. 

Коли нам обоє стає краще, то я підводжуся й подаю їй руку. Вона розтирає обидві ноги й допитливо розглядає гримерку, неначе це одне з найцікавіших приміщень, які вона тільки бачила у своєму житті. Насправді ж тут не було нічого особливого. Мені не дуже подобалося це місце, бо тут було вкрай мало місця й багацько коробок з різними костюмами та реквізитом, через які я постійно перечіплявся.  

— Лізо, нам ще не час йти? — З нею я геть втратив лік часу і як би мені не хотілося ще хоч на мить залишитися наодинці з Єлизаветою, я в першу чергу не хотів їй нашкодити. Якщо її батько здогадається, що ми збрехали, то неодмінно її покарає. 

— Ні, бо хор вирішив трошки затриматися, — хитро промовляє та, підморгуючи мені. Чесно кажучи, то встояти перед цим янголятком ой як не просто. Я не здивований, що її батько уявлення не має про те, де втікає його донька вночі, бо ця дівчинка виглядає неначе безневинне дитя. Навіть якби я й захотів, то не запідозрив її ні в чому поганому.