9. Таємниця для двох.

Артем ледь втримався, щоб не зареготати на весь будинок, від виразу обличчя матері. Зачинив двері кабінету і тільки тоді відповів.
- Так, Марино. Вибач, що так довго не відповідав.
- Пане Артеме, вибачте. Я забула. Зранку ще пам'ятала, а потім забула.
- Не вибачайся, це я тебе навантажив завданням, яке не входить до твоїх обов'язків.
- Ні-ні, я занадто захопилась корпоративом. Але усі дані про того чоловіка уже у вас на пошті. Даруйте, що так пізно. Ще раз вибачте.
- Ти молодець. Зараз гляну. Дякую.
Артем швидко видрукував усе, що Марина знайшла на Шевчука і вилетів з кабінету. Зовсім на хвилинку зайшов у їдальню, щоб попередити матір про свій вихід, і якнайшвидше піти, аби Ліза із Жанною не почали допит.
- Мамусь, мені треба їхати. Буду пізно.
У Анни аж брова пішла догори від слів сина. Після його несподіваного від'їзду дами Боу будуть сидіти, мабуть, до його повернення, така думка зовсім не радувала, а швидше жахала.
Артем розумів, що підставив маму, але ця інформація була надто важливою, особливо для Міли, щоб чекати до завтра.
Сніг не зупинявся, усе довкола було білим, а мороз на вечір тільки ставав сильнішим. Зима цього року була прекрасна, така справжня. Хоч година була пізня, та поблизу під'їзду, де жили дівчата, ніде яблуку впасти. Що змусило Артема припаркуватися трохи дальше, за рогом, біля бару "Порив", який працював цілодобово. Вітер накинув гору снігу на голову Артема, як той ступив крок від авто.
- А хай тебе... - В одній руці тримаючи телефон, іншою струшував сніг.
Нарешті він зупинився біля вивіски, що світилась зеленим неоновим світлом, повідомляючи, де ви зараз знаходитесь. Мороз разом з вітром не на жарт лютували, Артем відчував, як його ніс стає червоним і холодним.
- Міло, я маю нову інформацію. Я тут недалеко, біля чогось, що зветься " Порив". Хвилин за п'ять буду.
- Так, це бар недалеко. Яку інформацію?
- Уже йду, готуй чай, бо замерзну зараз.
- Ти, зараза, так говориш, ніби нічого не трапилось. Чай йому готуй!
- Якщо не чай, то сама будеш гріти. - Усмішка мимоволі осяяла обличчя. - Вибирай.
- Ах, ти ж! Кравецький, дуля тобі, а не чай!
- Ну, чого...
Раптом голос Артема зник, дивні звуки долинали по ту сторону. Коли Міла зрозуміда, що на Артема напали і його там гамселять, по звуках було цілком зрозуміло, що не по-дитячому, вона вибігла з квартири.
- Що таке? - Інна стояла з рушником в руках, не розуміючи, що трапилось.
- Дзвони в швидку! Біля "Пориву"! Швидко!
Сама ж Міла бігла не відчуваючи холоду, хоча не взяла ані шапки, ані плаща, лишень чоботи встигла взути. Якісь кілька метрів здавались кідометрами, якщо вона прибіжить запізно, якщо Артем там лежить і помирає на холоді. Сльози уже текли по щоках, а горло пекло. Нарешті зелене неонове світло і темна арка, де ледь виднілися постаті.
- Артеме! Артеме!
Міла підбігла до арки, де не було світла, але все ж побачила, як на снігу лежить Артем, увесь в крові, його стогони відкликались ехом у серці Міли. Вона попрямувала, але один з нападників схопив дівчину за руку і щосили кинув на стіну. Плече пекло і боліло, але єдине, чого Міла хотііла, це наблизиться до Артема.Троє кремезних чоловіків спокійно, не поспішаючи, пішли у напрямку чорного позашляховика, який стояв недалеко.  Міла не чекала, поки вони поїдуть, вона поповзла на колінах до Артема і відчула, якими холодними були його руки.
- Артеме! Ти мене чуєш?
Міла схопила голову хлопця і припідняла зі снігу, обличчя дуже сильно побили. Кров була повсуду, Артем стогнав від болю, але дивився на дівчину.
- Міла. - Ледь чутно вимовив Артем, після чого заплющив очі.
- Ні-ні-ні! Розплющ очі! Давай, не відключайся! Дивись на мене, ну давай! Де ж та швидка?
Руки та обличчя почервоніли, від холодного вітру шкіра пекла. Очі від сліз пекли, а зупинитися плакати Міла не могла. Вона лягла на груди Артема, притрушені снігом, щоб зігріти його. Здалеку почувся звук машини швидкої допомоги.
- Уже, уже. Ще трішки, все буде добре. Все буде добре.
Міла знову обхопила обличчя Артема і поцілувала його кількома недовгими поцілунками.
Потім усе, як в тумані, парамедики підбігли, почали витягати усі свої приладдя, метушилися, Мілу відсунули подальше, що змусило ще сильніше нервувати.
- Забирайте!
- Стійте! Я з вами!
- Ви хто? Нема часу. Сідайте швидше!
Міла сиділа у коридорі, лікарі і медсестри ходили туди-сюди, але до неї ніхто не підходив, ніхто нічого не говорив.
- Це ви приїхали з Кравецьким? - Чоловік років під п'ятдесят, з добряче посивілим волоссям, звертався до Міли черство і без співчуття.
- Так. Що з Артемом?
- А він вас точно знає? - Якось з недовірою говорив лікар, що розізлило і образило Мілу.
- Так, знає. Ми якраз мали зустрітися, коли на нього напали. Ви лікар чи слідчий? Якзщо не хочете говорити, що зним, то можу я до нього хоч зайти? - Після таких слів уже лікар образився і неприховував цього.
- Можете, але він непритомний.
Артем лежав на лікарняному ліжку так смиренно і спокійно. Якби не синці, то видовище було б навіть миле. Міла притягла крісло, що стояло в кутку, до ліжка і сіла на нього, взявши руку Артема у свою. Вона мовчки сиділа, дивилась на сплячого хлопця і хотіла зарам'ятати кожну його рису. Хай він зараз побитий, але рани не зробили його менш красивим, навіть навпаки. Міла незчулася, як заснула.
Легке погладжування по волоссю розбудило Мілу, вона усміхнулась і потягнула обличчя до руки.
- Міло.
- Що? Покликати лікаря? - Налякані очі дівчини миттю прокинулись, вона зірвалась з місця, але міцна рука її затримала.
- Спокійно. Він недавно був. Сядь і посидь зі мною.
Міла повільно опустилась на крісло, вона бачила з якою ніжністю Артем дивився на неї, що змушувало серце затріпотіти.
- От телефон. - Мобільний леждав недалеко від ліжка. - Дзвони до мами.
- Не треба. Вона хвилюватись буде.
- Якщо не подзвониш, то буде ще більше переживати. Дзвони.
- Міло, не треба. Я попередив, що буду пізно. Хай поспить нормально, а завтра подзвоню.
- Сон їй не світить, повір. Крім того, вона б хотіла знати.
- Давай той телефон сюди. Ти ж не відступиш?
Анна довго не піднімала, а коли почувся голос, то він звучав неприродньо. Артем зрозумів, що Міла таки правду говорила - його мати уже хвилювалась і спати точно не лягла б.
- Мамусь, тільки не панікуй. Я в лікарні.