6. Це Мирося.

Плечі Міли здригались кожного разу, як нова порція сліз стікала з очей. Інна мовчала, їй здавалось, що не існує слів, якій могли заспокоїти подругу. Єдине, що їй залишалось робити, це обійняти Мілу і так підтримати її.

- Вибач, Інно. - Через схлипування слова були невиразні і інколи важко розібрати, про що Міла говорить. - Ти мене не вигнала, підтримала і допомагала, хоча знала про мою брехню. А тепер через мене ти в небезпеці. Ти поранена.

- Не перебільшуй - це лише царапина.

- Даремно я все це затіяла. Що я собі надумала? Викликай поліцію, я все розкажу і поїду додому. 

- Поліція не допоможе, як завжди. Я була такою егоїсткою, Міло. Я тебе відмовляла від пошуку сестри, зупинитися і забути про все, бо так було б набагато легше. Не лише тобі, а й мені. Тільки тепер, з цими царапинами на руках, я зрозуміла, що Мирося в реальній небезпеці. Через нього вона зникла, а ти, можливо, її останній шанс повернутися до нормального життя. Я цього не розуміла, вибач. Артема ти повершеш, потім. Ти йому не байдужа, тому шанс у вас буде. Давай вирішувати одну проблему за раз, домовились?

Міла махнула головою на знак згоди і сльози вже не текли шаленим струменем по щоках. Вона почала втрачати віру в правильність своїх намірів; у доцільність страждань, які переживає; у брехню, якою закутала себе і дорогих їй людей.

- Приберемось тут, а потім хильнемо чого. Що скажеш? 

- О, так.

Двері будинку Кравецьких відчинила молода прислуга, з усмішкою на устах вона запросила Влада у хол.

- Зараз покличу пана Артема.

- Дякую.

Усе було так само, нічого не змінилося від останньої його візити тут. Анна сплеснула руками і брови підійнялись догори.

- Владе, я так давно тебе не бачила. Я так скучила за твоїми історіями. Прошу тебе, будь частим гостем у нас. Знову.

- Пані Анно, якби я знав, то приходив би тільки для вас.

- Ах ти ж підлиза! Ти до Артема?

- Так.

- Він в саду. Владе, - Анна замовкла і підійшла ближче до хлопця. - Владе, ти знав про Мілу? Ти знав, істинну причину, чому Артем зблизився з нею?

- Здається, я не цілком розумію, про що ви.

- Добре-добре, не буду тебе загонять в незручне положення. Йди до мого сина, йому зараз потрібний друг.

В саду уже не було так зелено, а з троянд залишилися найсильніші. Артем розлігся на лавку, ніби в ліжку, закинув руки за голову і, заплющивши очі, насолоджувався легким вітерецем, який щипав шкіру.

- Ноги забирай! Що, до дідька, ти наговорив своїй матері про Мілу? - Влад присів біля Артема, який не поспішав змінювати положення тіла на лавці.

Артем важко видихнув, Влад й далі дивився поглядом повним нерозуміння, тоді вже хлопець сів і прикрив очі долонями.

- Я знаю секрет Міли. Знаю, що вона так ретельно від мене приховувала. І уже розумію, чому при першій зустрічі з'явилося відчуття недовіри. 

- Ну?

- Людмила Когут. Прізвище не знайоме?

- Артеме, прізвище, як кожне інше. Що в ньому такого?

- Мирослава Когут. Міла - сестра Миросі. Тепер зрозуміло?

Артем встав і зробив кілька кроків вперед, Влад роззявив рота і ще переварював інформацію.

- Але поробилось. А ти звідки дізнався?

- Я був з батьком, коли йому принесли жовту папку з усією інформацією на Миросю. Ми разом її переглядати. Вчора згадав, що саме там і бачив ім'я сестри Миросі.

- А для чого пану Богдану потрібна була ця інформація?

- Не знаю. Він мені не сказав. Казав, що це остання проблема, яку він вирішує у фірмі. Потім маму підпитаю, може, вона знає.

- Вертаючись, до твоєї мами. Про які плани вона мене питала?

Артем знову сів на лавку, нахилився вперед, щоб Влад не бачив його сорому і огиди, яку відчував до себе. 

- Клята Жанна зі своєю мамою розказали про напад на Мілу, про Адама. Та про все. І я трохи запанікував. Я сказав, що весь час знав, хто Міла. І використовую її, щоб добратися до Миросі.

- Сподіваюсь, що ти дуже скоро поговориш з Міло і ця фарса скінчиться. Ти ж розкажеш Мілі все?

- Ні. 

- Боженько, дай мені терпіння. Ви самі все ускладнюєте. Та поговоріть ви нарешті відкрито.

- Вона почала цю гру в брехню, а я підіграю!

Після кількох келихів хорошого вина тіло дівчини розслабилось, а біль ран стих. Міла твердо вирішила, що спершу знайде сестру, а тоді спробує повернути Артема. Вона не могла підвести Інну, яка навіть згідна життям ризикнути. Міла відкрила кришку ноутбука і знайшла, збережний PDF файл. У кімнаті панував хаос, все перекинуто, розбито, але блокнот був на місці. Сил на прибирання не було, лише ліжко застелила, щоб лягти і поспати. Якщо вийде поспати цієї ночі.
В руках Міла тримала ручку, а на колінах лежав зошит, вона уважно перечитувала слова на екрані.
- Шифр Віженера. Бла-бла-бла. Відкритий текст плюс слово-ключ і виходить криптотекст. Ясно, як зашифрувати до мене дійшло. А мені треба розшифрувати. Я ж не тупа, віднімати вмію.
Міла почала писати в зошиті, скоро ціла сторінка була списана. Виснаження далося взнаки, очі зліпалися і пальці не слухались. Дівчина неохоче, але все ж відклала усе вбік і лягла.
Неділя вдалась напрочуд сонячною. Відкривши очі, Міла зрозуміла, що уже полудень, так довго спати не було їй властиво. Голова боліла, як і щока з губою, тіло нило та й на душі було не краще. Зламана. Саме так вона описала б свій стан, якби хтось поцікавився.
Інна обережно, щоб старі двері не скрипіли, відчинила їх і кивнула головою.
- Сьогодні краще?
- Не знаю. Болить усе.
Дівчина зайшла, оглянула розгардіяш, який панував у кімнаті, і сіла на підлогу біля ліжка.
- Доки ти вчора сиділа?
- До другої, ніби. Але варто було, мені вийшло розшифрувати перший стовпчик. І там справді прізвища. І вгадай, чиє там прізвище є?
Інна підняла брови, склала губи бантиком і хвилину задумалась.
- Нестор?
- Ти виграла мільйон. Браво! Правда, не знати котрий там записаний, бо ініціалів нема. Але я ставлю на батька.
- І я. Але все одно не зрозуміло, що ці записи означають. І чому вони такі важливі?
- Я теж хочу знати, але для цього треба знайти чоловіка в капюшоні.
- Або Нестор.
- Ні, Інно, це програшний варіант. Він не буде зі мною говорити після того, що сталось. Щоб ще Артем не мав проблем через мене. Як все складно. - Міла натягнула на себе ковдру і бажання залишитися там назавжди дуже вабило.
Телефон задзвенів, як дівчата підскочили на місці.
- Хто це? - Інна пошепки запитала Мілу, пояснити чому так тихо говорить не могла, але подруга підтримала і теж відповіла тихо.
- Не знаю.
Міла піднялася на ліжку і взяла сотовий, номер невідомий. Міла боязко підняла і невпевнено відповіла.
- Це Адам. Нам треба зустрітися, сьогодні.
- Адаме, якраз сьогодні не найкращий час.
- Я маю тобі щось важливе сказати. І жодних відмовок, за хвилин десять я буду біля тебе.
Міла і слова не встигла вимовити, як Адам закінчив розмову. Вона збентежена, почала вдягатися і прикривати рани на обличчі. Їй не потрібні зайві запитання, а тим більше пояснювати, що і чому сталося. За хвилин десять, а то й швидше, Адам уже чекав на Мілу біля під'їзду, спершись на авто. 
- Привіт.
- Привіт. Що з тобою трапилось? Це хто так з тобою? Невже Артем показав себе?
- Що? Ні, не Артем. Та й ти не краще виглядаєш. Давай змінимо тему. Що такого важливого ти хотів сказати?
- Коли я відвозив батька в лікарню, в п'ятницю, він бурмотів про Миросю, що ти питала його про Миросю. Так було?
- Припустимо, що питала.
- Звідки ти знаєш Миросю?
- Кажи, що знаєш, а ні, то я йду.
- Почекай! Батько не знав її. Його хтось попросив про послугу, щоб він попросив Богдана взяти Миросю на роботу. Він казав, що так сплачує борг.
- Борг? А хто його попросив?
- Він не казав і не скаже, повір.
- Дякую. - Міла уже збиралась йти, як Адам схопив її за плече і затримав.
- Мені шкода, що так сталося з батьком. Я бачив, як ви заходили в підсобку.
- Чекай-чекай. Ти знав, що твій батечко буде добиратися до мене і нічого не зробив?! Якби не Артем, то я не хочу думати, що зі мною було б в тій підсобці!
- Я сказав Артему, щоб йшов туди.
- Молодець! Я тобі вклонитися маю за такий хоробрий вчинок, га?
- Міло. 
- Йди додому, Адаме. Просто йди.