5. Я знаю, хто ти.

- Інно, ти бачила у домі Кравецьких ангелів або арфу? Мирося заховала щось у руках ангела, щоб це не означало.
- Ні, бо я була лише в трояндовому саду. Можливо, десь таке є, я не знаю. До речі, ти вибач, але листи? Ми в якому столітті живемо? Зараз є вайбер, месенджер і ще всякої фігні, назви якої навіть не знаю, а ви листи відсилали?
- Це такий собі обряд, традиція. Нам завжди подобалось, коли в скриньку кидали конверт, а потім відкриваєш його і читає лист. Дивишся на букви, виведені рукою, і можеш знати який настрій мала ця людина, якою ручкою написано, які букви: круглі-м'які чи гострі-колючі. Запах, який папір переносить через тисячі кілометрів, зберігається і, вдихаючи його, переносишся до людини, яка писала лист. Хай це старомодно, але так магічно.
- Адам не дзвонив? Ти точно хочеш цього? Ти ж обіцяла Артему.
- Інно, ти знаєш. Не можу я відступити.
Дзвінок у двері зупинив розмову, Інна здивовано глянула на Мілу, мабуть, вважала,що це Артем прийшов. Але здивуванню не було меж, коли за дверима стояв зовмім не Артем, а Ігор з пляшкою вина, і ще паперовим пакунком в іншій руці.
- Здоровенькі були, красуні. Міла є?
- Є Міла. А ти, Ігоре, чого прийшов? - Інна затинатись почала від несподіванки побачити такого гостя.
Ігор зайшов в квартиру без дозволу хазяйки, оглянув найближчу кімнату і втупив свої вузькі хитрі очі в Інну.
- Зараз покличу Мілу.
Та Міла вже підійшла до них в коридор, трохи знітилась від присутності Ігора.
- Ну, знаєш, як то кажуть: гора не йде... - Ігор усміхнувся і підняв пакет. - Вечеря прийшла до тебе.
- Але, Ігоре, я не...
- Тут найкращі суші в місті, не змушуй їх тухнути в цьому папері. Де твоя кімната? - Інна аж рота роззявила.
- Сюди проходь. Я принесу бокали.
Дівчата пройшли на кухню і Міла взялась шукати бокали.
- Треба було його вишвирнути звідси геть.
- Ти думаєш, він пішов би? Серйозно? Хто зна, може, вивідаю що.
- Міло, це вже занадто. Він шофер, що він може знати?
- От власне, що шофер. Міг щось чути.
Ігор розглядав кімнату, заклавши руки в замок за спину. Суші уже чекали, щоб їх смачно занурили у соус.
- Ось бокали. Це усе дуже несподівано, знаєш. Я ще нічого не відповіла щодо пропозиції вечері.
- Я не звик чекати дозволу, тому сам організував вечерю.
Міла спробувала усміхнутися, але Ігор і його тиск трохи лякали. І все ж, Міла вважала його шансом для отримання інформації.
- Ти обіцяв, що розкажеш, чого Адам з Артемом не дружать.
Ігор зареготав і поклав рол у рот. Тоді поглянув на Мілу, підсів ближче і взяв бокал вина.
- Ти справді хочеш знати?
- Так.
- Я подробиць не знаю, але Адам дуже образив знайому Артема чи то його дівчина була, не знаю. Ще в школі то було, уяви, а вони й досі чубляться.
- Як треба образити, щоб через стільки років ще злитись?
- Не знаю. Та було щось серйозне, бо навіть суд був. Але малий Нестор неповнолітній і батько прикрив, то дали найнижчий вирок.

- Вирок? Нічого собі.
- Усе тишком-нишком було. Мало хто знає про це. Або зняють всі, але мовчать, щоб проблем не мати з Несторами.
- А ти давно в Кравецьких працюєш?
- Давно. А що?
- То ти знаєш, як помер батько Артема. Інна казала, що не все там ясно.
- Як помер? На серце помер. А Миросю звинуватили, що вона, ніби, спеціально. Дурня то. В нього давно проблеми були з серцем, а останнім часом, то все серйозніші. Тому і хотів сину передати кермо бізнесу, Артем почав уже освоювати ази керівництва, але сталось, як сталось.
- А поліція? Вони шукають Миросю?
Ігор не зводив очей з Міли, ніби шукав щось. Хоча серце стискалось від згадки про сестру, але Міла не дозволила собі цього показати.
- Спершу справа була. Але коли вияснилось, що причина смерті - інфаркт, то й закрили одразу. Анна з Артемом не були в захваті. Казали, що самі розберуться з нею. А баба Стася, то взагалі себе винить.
- А вона, де в цьому всьому є?
- Бо вона попросила Артема, щоб дозволив Миросі на вихідних приходити до них і вони гуляли, розмовляли. Бабця хотіла спілкування з кимось іншим, ніж прислуги і рідні. Вони цілий день могли просидіти в ангельському кутку. В самому кінці саду, навіть ніхто не знає, що там таке місце є.
Тепер Міла отримала відповідь, де шуканий ангел. Але потрапити в будинок Кравецьких буде непросто. Ігор виявився навіть дуже корисним. Та Міла хотіла одразу прояснити йому ситуацію.
- Ігоре, це все мило, але зразу скажу, що ти тільки друг. І все. На більше не розраховуй, добре? Щоб не було непорозумінь в подальшому.
- Друг? Тоді друг.
Міла зраділа, що Ігор сприйняв її слова спокійно. Нарешті вона розслабилась і час, проведений з Ігорем, можна назвати приємним. Дівчина відпровадила гостя, цьомнула в щоку та пішла до Інни в кімнату. Інна лежала під ковдрою, а Міла залізла до неї.
- Ти знала, що Адам має вирок?
- Та ну! Ніколи такого не чула. Бачиш, то знак, щоб з ним не зв'язуватись. Казав правду Артем. Ти чуєш мене?
- Ігор казав, що в саду є ангельський куток. Мабуть, там і заховала Мирося це щось. Мирося по вихідних приходила до Кравецьких, щоб проводити час з бабусею. А мені писала, що на роботі, тому не приїжджає. Як бачиш, Ігор був дуже корисним, подруго.
- Тут вона не брехала - це теж була робота.
Інна перекинула руку через голову подруги їй на плечі і обняла. - Я не в захваті від тваоєї сестри, але вона хотіла тебе вберегти. Здається, вона тебе любить.

Артем сидів у, тепер уже, своєму кабінеті. Ще недавно його батько вертівся в цьому кріслі, заклопотано розглядаючи папери. Зі скляної стіни виднілося ціле місто, Адам не вилазив з голови Артема. А його слова наводили на нього страх.
- Пане Кравецький, можна? У мене до вас справа. - Молода дівчина невпевнено відчинила двері і однією ногою зайшла у кабінет.
- Заходь, Марино. Твої креативні ідеї мене завжди тішать. Присідай і розказуй.
Дівчина, задоволена похвалою, присіла за стіл і поклала червону теку перед собою.
- Не ображайтесь, але після смерті пана Богдана трохи імідж фірми зіпсувався. Усі ці чутки, ЗМІ не відстають - завжди щось перекрутять. Та й настрій, що в працівників, що в акціонерів, не найкращий. Тому я подумала: чому б не зробити грандіозну вечірку для працівників і акціонерів разом. Запросити журналістів, придумати якийсь розіграш в соцмережах. Зробити трохи шуму, так би мовити. І з цим бажано не зволікати.
- Ти вже все придумала чи не так?
- Геловін - прекрасно підходить. Чудернацькі костюми, усі ці страшні декорації. Ну, ви зрозуміли.
Артем не відповідав. Він розумів, що усе, що сказала Марина правда і трохи розголосу фірмі потрібно. Але якось важко уявляти, як він усміхається перед камерами, усіма товстопузими акціонерами, які нап'ються, як свині, одразу після від'їзду журналістів, коли в нього жалоба за батька.
- Я розумію, повірте, що гуляння зараз зовсім недоречені. Але...
- Бізнес це бізнес.
- Ага.
- Ти права, як завжди. Починай працювати.
Марина щаслива, що ідея сподобалась, поспішила складати план вечірки. Щоб знайти хоч якийсь позитив у майбутньому гулянні, Артем вирішив, що це чудова можливість побути з Мілою. У них навіть першого побачення не було та й зустрічаються тільки у магазині. Артем працює допізна, часу вільного нема зовсім. А побачення, то за межами реальності. 
Адам підійшов до дверей магазину, з яких якраз виходила Інна. Робочий день завершився і можна було зловити Мілу, щоб не натрапити на Артема. Йому зовсім не хотілося знову відчувати презирливий погляд Артема на собі.
- Ніно, Кравецького нема?
- Інна. Я Інна. Ні, нема.
Міла вийшла і замотала шарф, щоб не дуло і завмерла, коли побачила Адама.
- Я повернувся. Пам'ятаєш, я говорив про ідею. От вона в мене уже вимальовується, але хочу порадитись з тобою.
- Я таким не займаюсь. Я продавець.
Міла почала йти поряд з Інною, Адам рушив за ними так, що перекрив дорогу.
- Ой, ну що тобі важко? Не дайся просити. Мені справді важлива твоя думка.
Інна глянула на подругу, та відповіла теж багатозначним поглядом. Інна знала, що це означає.
- Добре, але недовго.
- Коли скажеш, тоді і відвезу.
Адам зупинив авто біля забігайлівки з назвою "Арт". Туди заходили досить специфічні особи, що Мілі не дуже сподобалось.
- Та не бійся, там класно.
Адам вийшов і рушив відчинити двері пасажирці. Міла вийшла і вітер знову холодно повіяв, що змусило її плечі труситись. Невідомо звідки руки Адама обняли її і він притулив свою щоку до скроні дівчини.
- Зайдемо в середину і зігрієшся.
Приміщення було невелике, навіть вузькувате для кафе, здавалось на лабірин з багатьма довгими і закрученими проходами, на стінах виднілися картини. Багато картин. Адам зупинився біля входу і розпростер руки при тому, закинувши голову назад.
- Ось моя ідея.
- Що саме? Бо я не зовсім розумію.
- Усі благодійники допомагають дітям, хворим, матерям-одиночкам і таким там всім подібним. А я хочу допомогти художникам. Талановитим людям, в яких не вірять.
Міла побачила простого хлопця з розбитими мріями. Їй стало жаль Адама, він зовсім не виглядав на злочинця.