Глава 52. Богдан|Діма. Батьки, діти, друзі, частина 2

БОГДАН

— Ось, у мене є флюорографія... — я простягнув флюорографію чоловікові на прохідній до відділення.
Сам вже був у бахілах і спеціальному халаті.

— Добре, можете пройти. — сказала суворого виду медсестра. — Але години відвідування закінчуються через двадцять хвилин. Сто друга палата. Ідіть по цьому коридору...

— Дякую, — я кивнув і швидко пішов у заданому напрямку.

Серце билося все сильніше.
Сто десята.
Сто дев'ята.
Сто восьма.
Сто сьома....

Хоч би з нею все було добре, будь ласка.
Сто шоста.
Сто п'ята.
Сто четверта.
Сто третя...

Діма — мій друг. Напевно, єдиний такий у своєму роді...
Сто друга.

Я завмер перед дверима, а потім нерішуче постукав.

— Заходьте, — сказав м'який жіночий голос.

Я відкрив двері й зустрівся поглядом з такими ж блакитними очима, як і у мого друга Діми.

— Здрастуйте... — я усміхнувся. — Я — друг вашого сина... Богдан.

— Доброго дня, Богдане, — м'яким голосом сказала жінка.

— Вибачте за вторгнення... Можливо, я невчасно, але мені вранці подзвонив Діма і я першим же поїздом повернувся до Києва, щоб зустрітися з вами й дізнатися, як ви себе почуваєте... — як на духу видав я.
Все ж, злегка перехвилювався.

Як тільки Діма написав мені, що його мати лежить в онкологічному відділенні, серце болісно стислося. Коли така близька людина лежить в такому місці, а ти не можеш навіть приїхати, то... Йому, напевно, дуже важко...

Я посмутнів і жінка, схоже, це помітила. Так само як і те, що я був з невеликою дорожньою сумкою.

— Ти прямо з дороги? — запитала вона. — Може, присядеш?

— Діма дуже переживає... Я... — я зазирнув їй в очі. — Я чесно кажучи теж, нехай ми з вами й майже не знайомі.

— Він розповів тобі? — здивувалася вона. — Жоден його друг раніше не приходив... Як в принципі й жодна подруга, — вона усміхнулася. — Значить, ти й справді його друг.

— І все ж... — я на секунду відвів погляд і дістав мобільний. — Діма чекає мого дзвінка. Поговоріть з ним?

Її очі в мить посмутніли.

— Конкурс... Конкурс вже закінчився?

— Я... — я розгубився. — Я не знаю…

Я швидко зайшов в інтернет і дізнався, що конкурс дійсно закінчився уже дванадцять годин тому. Діма отримав Гран-прі та самі похвальні відгуки.

— Гран Прі, — я задоволено усміхнувся. — Діма взяв його.

— Добре, — жінка теж продовжувала усміхатися. — Тоді, можеш подзвонити йому...

— Ні, — я похитав головою в знак заперечення і підійшов до неї ближче, простягаючи телефон. — Поговоріть з ним, будь ласка. А я піду прогуляюсь в магазин — скажіть, що можна вам купити...
 

***
ДІМА

Я здригнувся, побачивши вхідний дзвінок від Богдана.

Він дзвонить, значить, уже на місці й щось з'ясував?

Руки тремтіли, але я взяв себе в руки й відповів на дзвінок.

— Алло? — сказав ледь чутно.

— Синку... — почув у динамік.

— Мамо... Як ти? Я вже замовив квитки, ми скоро вилетимо і...

— Все не так погано, Дімочко, — спробувала заспокоїти мене мама. — Ти ж знаєш, я — не якась там слабачка. Я впораюся, як завжди, ти віриш мені?

— Чому ти не зателефонувала, мам? Ми з батьком... Ми б одразу повернулися.

— Тому і не зателефонувала, — м'яко сказала мама. — Я хочу, щоб всі твої мрії збулися... Ти маєш вчитися в Європі. Ти ж дуже талановитий, синку.

— Я не поїду... Ніколи більше. Ніякої Європи. Я більше ніколи не залишу тебе, мамо...
Серце билося швидко, а в очах пливло.

Адже я відчував, відчував, що не можна їхати. Бачив, що останні дні вона майже не їла, але вона завжди казала, що їла, коли мене не було вдома... Вона знову схудла і ще більше зблідла.

— Ми будемо в Києві вже через годин сім... Звичайно, нас не пустять вночі в лікарню, але... Вранці, прямо о сьомій, ми будемо в тебе.

— Я буду чекати на вас. Нехай тато подзвонить мені перед вильотом, добре?
 

***
БОГДАН

Стук у двері вивів жінку з легкого трансу і вона дозволила мені увійти до палати.

— Ось... — я поставив пакет з їжею на столик біля ліжка. — Тут соки, вода, горіхи й курага. Я погуглив і дізнався, що це те, що вам зараз можна, правильно? Бульйон, на жаль, купити не ризикнув... Краще домашній принесу... Завтра. Хоча, завтра Діма вже напевно прилетить...

— Дякую, Богдане, — жінка знову усміхнулася і простягла мені мій телефон, а потім взяла пару горішків кеш'ю з пакетика з горіхами. — Ти дуже добрий хлопчик і я рада, що у мого сина такий друг. Була б у нього ще й порядна добра дівчина, і я могла б бути спокійна... Але мій шибеник, мабуть, зовсім не вірить в кохання, — жінка виглядала ще більш сумно.