Частина 3. Grand finale! Все або нічого. Глава 50. Вдома...

— Ксю, якщо що, то мій телефон у тебе є... — Мирослав тепло усміхнувся мені.

Я стояла біля вагона на швидкісний Хюндай Київ-Харків, який якраз робив проміжну зупинку в Миргороді.

— Так, ще побачимося, — я усміхнулася, а Мирослав обійняв мене за плечі.

— І про мене не забувай! — Сашко посміхнувся і теж обійняв мене, як тільки Мирослав послабив хватку— Я буду в Харкові вже за пару днів.

— Я до Харкова їду всього лише на пару тижнів, — трохи розсіяно сказала я. — Потім — Всеукраїнський конкурс в Києві. Шкода, що вас там не буде... Ви ж мої друзі, я буду сумувати за вами.

— Ми теж, — погодився Мирослав. — Пиши, телефонуй, я буду радий.

— І мені пиши! Я вірю, що ти переможеш...

Мирослав усміхнувся і все ж зайшов у вагон. Мені теж було час повертатись до своїх однокласників, які вже чекали на мене в купе.

Ден та Сеня тихо розмовляли, все ж, що б там вони не казали, я впевнена, що вони були хорошими друзями.

Залишати такий вже рідний Миргород було сумно, адже саме тут сталося стільки всього: майстеркласи, нові знайомства, перше інтервʼю.

Тут я вперше зіграла в оркестрі перед великою аудиторією. Також тут я грала в ансамблі, та ще й разом з Дімою...

Ця гра відкрила нову сторінку в моїй творчості та й взагалі в моєму житті.

Тут мене визнали кращою у квартеті зіркового класу, де раніше я була лише третьою і то — з відставанням. І нехай восени на конкурсі я і перемогла в одному з раундів, але... Толку від цього було мало, адже я все одно в підсумку так і залишилася третьою.

Ще, саме на цьому фестивалі, я отримала свою першу нагороду на національному рівні.

Я усміхнулася, погладжуючи маленький золотий значок-ноту, який приколола до піджака в районі грудей.

І нехай це навіть не медаль і не кубок... Це все одно знак того, що я була однією з кращих, знак того, що моя музика запала в душу суддів... Тепер я не маю наміру відступати.

Зимовий кубок Всеукраїнського фестивалю — ось моя мета. Взяти Гран-прі. Так я нарешті доведу всім, і в першу чергу — самій собі, що мої зусилля не були марними.

***

З мандрівки мене зустрічала вся родина.

Мама, вітчим і сестра стояли на пероні й привітно усміхалися. Вітчим відразу ж вихопив з моїх рук сумку.

— Ну як ти, доню? — він щасливо усміхався, обійнявши мене однією вільною рукою. — Новий рік без тебе був якийсь не такий, наступного року я нікуди тебе не відпущу.

— Гаразд, татку... — я зніяковіло посміхнулася. — Мамо, Маринко... — я кинулася обіймати рідних. — Я так сумувала за вами...

— Ми теж, — мама приобійняла мене у відповідь.

— Це правда, — погодилась сестра. — Без тебе Новий рік і правда не такий був...

— Каже та, яка відзначала його не тільки з нами, але і зі своїм хлопцем, — підколов Марину батько.

— Тату! — Маринка злегка почервоніла. — Ми були й з вами теж, не говори так двозначно!

Животик у неї правда підріс... Однак від цього сестра стала тільки чарівніше.

— І взагалі... — Марина усміхнулася і відвела погляд, а потім показала мені свою долоньку з колечком на безіменному пальці. — Сем зробив мені пропозицію на цей Новий рік. Так що я тепер наречена.

— Вау! Вітаю, сестричко, я рада за вас, — щиро сказала я.

— Він взагалі виявився не таким вже й поганим хлопцем, — почав батько...

По дорозі додому мені розповіли, як Сем змінився заради Маринки та їхньої дитини. Хлопець остаточно кинув палити й пити, взявся за навчання, а після нього ще й влаштувався на підробіток. Вони бачилися щодня, навіть якщо він був зайнятий майже по шістнадцять годин на день...

Після повної зміни в університеті, який він тепер не прогулював, і повної зміни на роботі, хлопець обов'язково хоч на пів годинки заглядав до Маринки й дізнавався, як вона, наживо, а не телефоном... Він ніби став іншою людиною.

І зараз він збирав гроші на їхнє спільне життя, яке повинно було початися з появою на світ їхнього малюка. Хлопець вже підшукував квартиру в нашому мікрорайоні, щоб батьки були близько і якщо що могли допомогти з малюком, хоча б в перший час.

Мама звичайно була не в захваті від ідеї переїзду, проте завзяття і працьовитість хлопця переконали її, що, можливо, так дійсно буде краще для них, якщо звичайно вони будуть жити десь недалеко.
Найцікавіше, що хлопець підкупив маму тим, що перед офіційною пропозицією Марині, попросив її руки у батьків. Він розповів всі свої плани, а ще подякував батькам за те, що вони виростили й виховали його Марину.

Розписатися вони вирішили по-тихому, в сімейному колі. Мама пошила для Маришки приголомшливе біле плаття, яке, нехай і не могло приховати вже досить великий животик, але сиділо просто чудово!
Маришка попросила мене стати дружкою на їхньому весіллі, а Сем привів свідка — свого одногрупника, з яким він здружився за останній час, коли став вчитися і припинив прогулювати.

Останнім часом ми з Мариною багато спілкувались. Увесь час, окрім репетицій, я намагалась проводити з родиною, допомагала з приготуваннями й тому подібне, раділа кожній хвилинці разом... Знала, що зовсім скоро мені доведеться знов їхати і тому хотіла побути з ними.