Глава 43. Новий спір? Добре...

Ми всі ніяк нормально б не вмістилися на тій маленькій сцені й тому було вирішено, що концертмейстер робитиме буквально п’ятисекундні переходи між кожним з наших чотирьох дуетів студента і школяра.
У ці переходи присутні якраз змогли б поаплодувати, так що все повинно було вийти вельми органічно.
Я і Діма, як і всі інші, окрім тих, хто мав грати «Весну», стояли внизу, під стінкою, адже лаштунків в цьому класі не передбачалося. Звичайно, виглядало все не дуже по-концертному, але як тільки перша пара вийшла на сцену, атмосфера змінилася.

Максим і Настя розподілили ролі на ведучого і веденого і тому звучали набагато краще, ніж буквально пів години тому: навіть така коротка репетиція дозволила їм зігратися. Зал заворожено слухав їх гру: світлу і ясну, чітко в атмосфері справжньої весни. Разом з фоно ці двоє звучали дуже добре: ніхто б не повірив, що вони репетирували менше ніж годину... Оплески були дуже бурхливими, хтось навіть вигукнув «Браво».

Мілана лише кивнула майбутнім музикантам, які були на сцені, а вони тим часом вже мінялися з другою парою.

Сеня з Данею грали саме дуетом, не передаючи комусь роль ведучого. Обидва грали сильно і впевнено, без помилок і в правильному темпі. Технічно, в міру емоційно. Образ літа легко чувся в кожній ноті. Все ж, Сеня дійсно дуже талановитий і зміг навіть грати на рівні студента... Це була дійсно гарна гра і тому по залі пролунали ще гучніші оплески.

Мілана посміхнулася їм обом і чогось кивнула. Тим часом друга пара була змінена третьою.

Каріна і Ден... Їх осінь змусила моє серце буквально завмерти. Ці двоє, без сумнівів, зіграли краще ніж всі до них. Емоційно передати грою переходи з веселощів в настороженість і мінор у них виходило просто приголомшливо! Я навіть не знала, що Ден взагалі здатний грати на такому рівні... До речі, Настя теж дивилася на хлопця в усі очі... Такий Ден міг обіграти і Сеню, і мене… Від цього я трохи сильніше стиснула смичок у своїй руці.

Ні. Я не можу програти. Я вкладу в цю гру всі свої почуття.

Гра закінчилася і «Браво» вигукнуло відразу кілька людей. Зал бурхливо аплодував, а ми з Дімою тим часом зайняли місце на сцені...

Напруга.

Я закрила очі.

Напруга між нами двома, невисловлені слова й емоції — все це я вкладу в нашу гру.
Зосередитись і почати, нота за нотою....

Так злагоджено, ніби ми — продовження один одного. — глядачі буквально завмерли, вслухаючись в кожну ноту. — Напруга наростає і серце б'ється сильніше... Ми… Тільки нам це під силу, тільки ми можемо зіграти нашу зиму.

Прискорення. Біг. Ми ніби гналися один за одним до найостаннішої ноти...

— Браво!

— Браво!!!

— Чудово! — вигукували викладачі один за іншим.

Я чула все це ніби крізь якусь туманну пелену. Оплески та слова зливалися в суцільну кашу, а перед очима пливло... Коли я торкнулася своїх очей, то раптом зрозуміла, що на них навернулися сльози.

Я відчула біль втрати через гру?

Зіграти так, щоб повірити в зігране... Таке взагалі буває? Це так безглуздо...

Я спробувала непомітно змахнути сльози й більш-менш спокійно вклонитися і покинути сцену, але Діма схопив мене за зап'ястя.

— Слухай їх, — майже пошепки сказав він. — Вони аплодують тобі.

— Ні, — я похитала головою. — Тобі. Нам час йти, — я вклонилася і буквально втекла зі сцени, все ж виплутавши руку з не надто міцної хватки Діми.

ДІМА

Після секундного вагання я рвонув за Ксю.

Чому?

Я бачив, як Ксю покинула залу, і просто побіг за нею. Ірраціонально, так само як і тоді...

Коридор був порожній, але в класі, де ми до цього репетирували, неголосно клацнув замок.

Я усміхнувся і підійшов до дверей, і притулившись до них спиною, почав тихо говорити.

— Знаєш, твоя гра сьогодні нібито повністю злилася з моєю. Мені здавалося, що немає мене і немає тебе, і що є тільки «ми»... Дивне відчуття, — я злегка сумно посміхнувся, подивившись на миготливу лампочку в стелі. — Розчинятися в іншій людині — для мене це в новинку, Ксю, — я пару секунд помовчав, а потім продовжив. — Ти й справді зробила це.

— Що? — тихо перепитала вона з-за дверей. — Я все ж втекла, так що нічого не вийшло...

— Ні. Спочатку ти зіграла. А втекла вже після гри, так що це не рахується. Думаю, тепер навіть якщо ти й не переможеш ні в одному конкурсі, Мілана не зможе відмовитися від тебе. — я продовжував сумно усміхатися. — Ти перемогла.

— Я б не змогла зіграти так, будь на твоєму місці будь-яка інша людина, тож, — її голос затремтів. — Це не мій справжній рівень і ти сам це знаєш.

— Я б теж не зміг зіграти так з кимось іншим, — погодився я.

— Тоді чому ти...

— Ти знаєш відповідь, — я не дав їй договорити. — Межа. Щоб вийти за неї та перевершити самих себе, ми не повинні перетинати межі між нами, навіть якщо обидва хочемо цього. Твоя гра стане ще яскравіше... Моя теж. І все завдяки цій межі, Ксю.

— Але що, як... — майже пошепки продовжила вона розмову. — Що якщо я хочу, щоб все було не так... Що, якщо я хочу зруйнувати цю межу...

Я стиснув кулаки настільки, що нігті вп'ялися в шкіру долоні до крові.

Вона і справді любить мене. Вона хоче бути зі мною. Ось вона, прямо за дверима, на відстані менше витягнутої руки. Якщо я простягну їй руку, ми й справді будемо разом, адже наші почуття взаємні, але...

Я розтиснув кулак і подивився на сліди, залишені нігтями, і на кров під ними.

— Зробивши такий вибір, ти покажеш мені свою останню межу і тоді... Тоді, навіть якщо ми й пробудемо разом якийсь час, ми розійдемось, — сказав я, дивлячись на свою руку. — Тому що я хочу стати кращим. У мене високі цілі та бути з кимось, хто просто пливе за течією, хто здається при труднощах і вибирає легкі шляхи — це точно не для мене. Таку тебе прийме Богдан. Таку тебе можливо буде любити й той хлопчина, з яким ти пішла вчора...