Глава 42. Вийти за свою межу

— ... Отже, розподілімо композиції й відрепетируймо, — Діма обвів поглядом усіх присутніх. — Але спочатку нам, напевно, варто познайомитися. Мене звати Діма, вчуся в класі Мілани на другому курсі. Найбільш логічним буде нам з Ксю грати «Зиму», завершальну частину «Пір року» Вівальді, Максу і Насті — «Весну», Сені та Дані — «Літо», а Карині з Денисом — «Осінь». Є заперечення?

— В принципі, я не проти, — відповіла студентка, яка до цього грала на сцені. — До речі, я Карина. — звернулася дівчина до нас.

— Я теж, — сказав Данило. — Можете звати мене Даня.

— Максим, — тут же додав останній зі студентів.

— Мене звуть Оксана, але все звуть Ксю, — я відвела погляд і говорила тихіше звичайного.

— Я Настя. Буду рада нашій співпраці, — посміхнулася моя подруга.

— Арсеній, — наш номер один тримав серйозний вираз обличчя.

— Вічно ти такий пихатий, — Ден поклав руку на плече Сені. — Що за вираз обличчя такий? До речі, мене звуть Денис, можна просто Ден.

— Давайте для початку спробуємо по разу зіграти кожним дуетом, — запропонував він. — Почнемо з «Весни»...

Домовившись, ми почали грати в порядку «Пір року».

Першими грали Максим з учнів Мілани та наша Настя. Максим грав непогано і, в порівнянні з Настею, було взагалі незрозуміло, що він грав цю композицію  вперше. Насті ж, яка зазвичай так легко грала з нот, в цей раз було чомусь важко, і вона грала якось невпевнено і нерівно на тлі хлопця.

Акомпанувала їхня акомпаніаторка.

Другими продовжили Даня і Сеня. Ось тут гра була дуже близька до правильної... І Даня, і Сеня швидко підлаштувалися один під одного і вже до кінця першої ж з чотирьох хвилин грали дуже злагоджено, ніби вони взагалі як мінімум пару разів репетирували разом і тому були майже готові виступати.

Карина з Денисом теж не підкачали. Окремо обидва звучали б відмінно.... І нехай їх гра зараз була не настільки злагоджена, але все ж зігрались вони дуже непогано для тих, хто вперше грав разом. Якщо пару раз проженуть композицію — легко зможуть грати на рівні пари Даня-Сеня.

Коли настала наша з Дімою черга, моє серце забилося частіше. Я вже стільки разів слухала цю композицію... Я вже грала її, на відміну від однокласників і, більш того, відмінно вивчила манеру гри Діми й тому, ставши перед пюпітром з нотами, я і сама не помітила, як закрила очі й просто почала грати.

Унісон, повністю в його манері того вечора...

Моя гра, звичайно, не була такою ж виразною, як і його гра в той вечір, але... Наша музика зливалася і виходило щось дійсно прекрасне.

По шкірі побігли мурашки і я і сама не встигла отямитися, як при своїх закритих очах стала усміхатися, відчуваючи, що в мене не просто вийшло потрапити на його хвилю, але що ми практично ніби стали чимось одним цілим. Ніби одна людина з чотирма руками й двома скрипками... Скільки б я не грала в нашому зоряному квартеті, такої єдності у нас ніколи не було...

З Дімою завжди все було інакше. Завжди. Напевно, вже час звикнути...

Композиція закінчилася швидко, занадто швидко, а моє серце все так само билося часто, занадто часто.

Чомусь я боялася розплющувати очі.

Раптом, мені взагалі це все просто наснилося і насправді я все ще та невдаха, що пливе за течією, аби її не чіпали батьки?

Я тихо проковтнула ком у горлі.

Раптом Маринка все так же гуляє ночами й так само безцільно пропалює життя?... Раптом я все ще...
Серце все ще билося гучно і швидко.

Ні.

Я похитала головою.

Я більше не люблю Богдана і значить...

Я усміхнулася, відкриваючи очі.

Я тут, з ним.

Оточуючі дивилися на нас з погано прихованим подивом, а їхні вирази обличчя, як на мене, виражали приблизно однакові думки:

«Ці двоє зіграли так, ніби все життя грали разом.»

«Емоційно, але при цьому чітко по нотах, з ніби сплановано перемежованими акцентами то на одній, то на іншій скрипці й все це — зовсім не домовляючись між собою!»

«Ідеальна гра з першої спроби... Але як?»

«Хіба таке взагалі можливо?...

— Ти стала грати краще. — Діма усміхнувся мені.

— Ти теж, — я опустила погляд, але усміхнулася у відповідь.

Кожен раз, коли я роблю крок вперед, ти примудряєшся відірватися вже на два... Це лякає. Так мені ніколи тебе не наздогнати.

— Я ще на концерті подумав, що ви двоє знайомі... — вставив свої п'ять копійок «зірочка» Мілани на ім'я Макс. — Блін, на вашому тлі ми будемо виглядати не дуже...

— Тому ми з Ксю і зіграємо останніми, — відповів Максу Діма.
— Не думав, що ти зможеш зіграти щось краще за мене. — Сеня усміхнувся мені. — Це була ідеальна гра в тандемі.

Тим часом я помітила, що Каріна закусила свою нижню губу, трохи стиснувши в руці смичок, ніби намагаючись стримати себе від якогось коментаря...

— У мене аж мурашки по шкірі пішли! — бадьоро сказала Настя. — Ви дійсно маєте грати останніми...
Інші промовчали. Однак для кожного з них, схоже, такий рівень нашої зіграності став легким шоком, адже передбачалося, що всі сформовані пари в рівних умовах, та... Діма і я, я буквально відчула, що сьогодні ми були як два пазли — інь і ян. Наша гра була така гармонійна, що дійсно здавалося, що ми — одне ціле, нехай це одне і складається з двох «я» — мене і його.

***

ДІМА

Я подивився на Ксю і тільки тепер помітив, що її руки, кінчики тонких музичних пальців, пробиває легке тремтіння.

Подивившись на її обличчя, я ледь зміг придушити бажання підійти та обійняти її. Щось крихке було в її злегка тремтячій позі. Хотілося притиснути до себе, захистити, але... Якщо я зроблю це зараз, то хіба ми зможемо знову зіграти так само чудово, як цього разу? Я і сам досі відчував тремтіння у своїх пальцях і трепотіння в серці. Ніколи, ніколи ще моя гра не проходила крізь мене самого так пронизливо, як зараз.