Глава 41. Музика

Просто заспокоїтися…

Я прикрила очі й зробила глибокий вдих, а потім і видих.

Я йду на майстерклас викладача, до якого хочу поступити. Діма — просто хлопець, мій суперник, музикант, на якого я рівняюся — не більше і не менше. Я поважаю його, адже, крім того, що він талановитий, він ще і працьовитий до божевілля... Згадати тільки ті його конспекти, за якими я стільки місяців займалася...

Я мимоволі усміхнулася.

Він допоміг мені, я багато чим йому зобов’язана.

Я, нарешті, стала перед потрібними дверима.

Діма — мій друг. Друг, який зробив для мене більше, ніж будь-хто, друг, який змінив мене і моє життя.

Відкривши нарешті двері, я побачила, що місця вже були зайняті більше ніж на половину. Зі знайомих облич тут вже були й обидві мої викладачки зі школи, і Сеня з Денисом, і навіть Настя — усі вони сиділи на першому ряду, який уже був практично повністю зайнятий і тому я спокійно пройшла у другий ряд і одразу привіталася з друзями зі школи ти вже зайнявшим місце в другому ряду Сашком.

— Привіт всім,— сказала я їм, а потім звернулася до прессекретаря. — Дивлюся, ти все ж прийшов.

— Я ж казав, що прийду, — він усміхнувся. — Сідай.

— Так, — я кивнула і сіла на місце прямо біля Саші, повісивши на спинку стільця свій чохол зі скрипкою.

— Ксю, що так довго? Ми ж начебто разом прийшли, але потім ти хвилин на десять пропала... — прошепотіла мені Настя, яка сиділа якраз переді мною.

— Пробач-пробач, — я усміхнулася.

— Може, на перший ряд сядеш? Місце ще є...

— Напевно, буде не чесно, якщо половину першого ряду займе наш клас. — припустила я. — Мені і тут добре чутно буде, Насте, так що все нормально.

— Гаразд, — вона знизала плечима. — Як скажеш.

За наступні п'ять хвилин зала буквально натовпилася. Люди зайняли всі сидячі місця, плюс ще з десяток слухачів стояло позаду імпровізованих шести рядів по вісім місць.

І це в маленькому, не призначеному для такої кількості місць, музичному класі! Хоча все ж цей клас був трохи більше звичайних... Тут навіть фортепіано стояло на п'єдесталі в тридцять сантиметрів, який чимось нагадував імпровізовану сцену.

Я дивилася на поки що порожню сцену.

Музика. Сьогодні я знову почую його музику. Музику, яка стала впливати на мене так сильно, що часом навіть страшно. Але, як би страшно мені не було, який би біль його музика не приносила, я все одно хочу чути її. Не просто слухати, а саме чути. Чути посил його душі. Адже він ніколи не грав так добре, як вчора: я, як людина, яка переглянула всі його виступи, точно це знала.

Нехай його музика і говорила мені не слідувати за ним, але... Коли людині кажуть не робити що-небудь, хіба їй не хочеться, всупереч цим словам, вчинити навпаки? Та і якщо подумати, то все ж, його музика стала змінюватися саме тоді, коли він грав для мене, а це значить, що я в жодному разі не остання для нього людина. Неможливо грати так виразно для того, хто тобі абсолютно байдужий...

Я впевнена, що хоча б як другом він мною точно дорожить. Можливо, він і сам розривався між молотом і ковадлом... З одного боку — звичний уклад життя, але з бонусом у вигляді виразної через нові почуття гри, а з іншого — взагалі незрозуміло що з доволі примарними перспективами…

Але, в будь-якому випадку, я повинна поважати його вибір і тому я буду слідувати тим шляхом, який він намітив, не намагаючись звернути на будь-яку іншу стежку.

Може, моя гра теж... Тепер, коли я відчула те, що відчула, я майже впевнена, що і моя гра також... Вона точно змінилася. Якщо я візьму в руки смичок і скрипку прямо зараз, то звук, мабуть, буде дуже і дуже виразним...

Я усміхнулася своїм думкам і перевела погляд на білосніжну стелю.

Стаю скрипковим маніяком на кшталт Сені і Дена... І це я? Та, яка ледь-ледь склала іспити в кінці минулого навчального року?...

Навіть якщо моє серце знову буде розбите, ці місяці буквально вдихнули в мене життя і дали такі цілі, про які я раніше навіть і мріяти не наважилась би. І, попри те, що цілі у мене досить-таки високі, я все одно бачу шлях до їх досягнення. І все це, безсумнівно, завдяки Дімі. Я стільким йому зобов'язана, що тепер нав'язувати йому ще й свої почуття буде просто неправильно. Я не можу забирати у нього ще більше часу, ще більше думок...

Музика. Якщо ми обидва будемо просто грати, то для мене цього дійсно буде достатньо.

Я просто хочу і далі чути його гру...

Тим часом зала наповнилася вщерть і на сцену нарешті вийшла Мілана.

Їй відразу стали аплодувати, хоча вона ще навіть нічого і не сказала.

— Вітаю! — нарешті змогла вставити слово Мілана, коли оплески трохи вщухли. — Рада бачити всіх вас на моєму майстеркласі. Сьогодні я вирішила зробити щось зовсім грандіозне! — одразу сказала вона. — Я хочу, щоб мої маленькі зірочки зіграли не самі, а в тандемі із зірочками інших міст і вікових груп! Я хочу створити чотири таких групи, в які поставлю моїх студентів в пари з тими перспективними учнями, за успіхами якими я пильно слідкувала останні декілька місяців! Отже, по-перше, я хочу, щоб Арсеній з Харкова зіграв з моїм учнем Данилом Шевельовим, потім моя учениця Карина стане в пару з Денисом з того ж класу. Анастасія буде грати разом з Максом, а Ксенія зіграє з Дімою. На підготовку цим чотирьом парам я дам концертмейстера і дві години часу, за який ми з вами поспілкуємося і подивимося на моїх маленьких шкільних зірочок. Також перед їхнім виступом ми матимемо перерву. Я їм дам грати Вівальді, чотири пори року, які мої учні грали вчора на концерті. Але композиції вони розподілять самі. Випроводімо всіх щасливчиків з нашого залу оплесками!