Ні...
Все ще стоячи біля свого місця я проводжала поглядом зникаючого зі сцени Діму.
— Ксю, ти в порядку? — рука торкається зап'ястя.
Пара стурбованих очей намагається заглянути в душу, а там...
Там величезний картковий будиночок, який буквально хвилину тому був недбало знищений всього-лише однією так вдало(або невдало) покладеною картою... Остання. Остання карта.
Очі ніби скляні: лялькові. Безбарвні. Якісь сірі, а не карі. Вицвілі.
Ні.
Погляд буквально на мить оживає і я починаю крокувати з ряду до сцени.
Це була гра, просто гра і нічого більше.
Швидким кроком йду по боковому проходу між стіною і рядами.
Він просто показав мені свій рівень, показав, що мені ще є куди рости, показав, що гра може впливати на людину найсильнішим чином...
Майже переходжу на біг, вийшовши з лав до сцени.
Він показав її силу, її можливості...
Люди товпляться біля виходів, деякі музиканти потихеньку спускаються зі сцени і спілкуються з глядачами, інші, мабуть, ще збираються.
Я судомно озираюсь на всі боки — Діми ніде не видно.
Ніби розчинився. Ніби й не було його тут.
З-за лаштунків виходить одна з солістів, Карина. За нею відразу ж виходить Діма. Дівчина посміхається йому і каже щось пошепки прямо на вухо, я не можу нічого розчути. Через якісь ірраціональні причини заходжу на сцену і стаю прямо перед ним.
Очі в очі.
«Що ти хотів сказати, Діма?» — дивлюсь чи не благаючим поглядом.
«Ти все зрозуміла, правда?» — відповів він мені тим, що подивився в сторону й опустив очі. — «Ти можеш йти за моєю грою, дожени, якщо зможеш... Більше мені від тебе нічого не потрібно.»
Я буквально чула ці слова у своїй голові. Саме їх говорив його опущений погляд.
"Не йди далі. Це зламає мене.
Не йди за мною, Ксю."
Я...
На очі все ж починають навертатися сльози.
"Будь ласка, Ксю…"
Розуміти іншу людину просто через гру раніше здалося б незбагненним і неможливим.
Але я так чітко чула його голос, що навіть ненароком подумала, чи не сказав він все це вголос, прямо при цій дівчині-солістці.
Та Діма все так само стояв не промовивши жодного слова.
— Скоро, — сказала я твердо, витерши очі рукою.
Діма подивився на мене.
«Я буду з тобою на одному рівні й тоді...» — наші погляди зустрілися. — «Тоді ти вже не зможеш мене зупинити.» — ось що говорили мої очі.
Розвернувшись на підборах, я просто пішла геть.
Штиль. Як не дивно, на душі після того шторму зими все ж утворився справжнісінький штиль. Може, це і правильно...
Адже зізнайся я зараз, зізнайся зараз він... Це могло зруйнувати нашу гру.
Коли все стало настільки серйозно? Адже ми навіть не зустрічалися...
Я залишила залу.
Бути музикантом — ось його вибір. Взяти всі ці почуття і... Висловити їх через гру.
Гра стає зовсім іншою, коли ти наповнюєш її почуттями, правда? Нехай, серцю і боляче, але це, мабуть, єдине правильне рішення... Адже якби будь-хто з нас позбувся б своєї гри, то бути один з одним... Все це просто втратило б сенс.
На виході з ККЗ все ще були люди, але в основному — музиканти.
Бути музикантом, так?
Одягнений, Мирослав стояв біля виходу з моєю теплою курточкою в руках.
Отримувати досвід, різноманітний досвід, виливати його в музику і... Музикантові, напевно, дійсно не можна бути щасливим... Адже саме в надломлених станах сублімація досягає свого піка.
Мирослав без слів допоміг мені одягнути куртку і ми мовчки попрямували додому.
Мої руки злегка тремтіли й це не залишилося поза увагою Мирослава: хлопець просто взяв мою руку у свою, ніби ми так робили завжди.
***
МИРОСЛАВ
Я бачив, що ця музика створила з нею щось дивне... Бачив, як вона підійшла до того хлопця з метою щось дізнатися, уточнити, але...
Я стиснув маленьку ручку.
Дивитися далі я, звичайно, не став. Це все ж її особиста справа. Вона так захоплювалася цим хлопцем, може, це її коханий або щось подібне?
Я і сам не знав, навіщо забрав її куртку, але... Все ж залишати її там було б неправильно… Так само, було б неправильно залишитися там і дивитися, що ж вона буде робити. Саме тому вирішив вийти до головного входу і почекати.
Але побачити її в такому стані... Хоча, такий її стан почався ще під час гри цього соліста. Він нібито дійсно говорив з нею... І те, що вона почула, їй точно було не до душі. Хоча...
Я кинув погляд на Ксю.
Вона твердо йшла вперед. З одного боку, могло здатися, що вона просто намагається якомога швидше піти, але... Водночас її погляд говорив щось зовсім інше.
"Так правильно"? "Я впораюсь"?
Піддавшись пориву, я раптом зупинився, зупинивши тим самим і дівчину, адже ми все ще йшли за руки. Наші погляди зустрілися.
— Ти впораєшся, — прямо сказав я.
Ксю пару секунд просто дивилася мені в очі, а потім...
Перша. Друга. Третя.
Сльози беззвучно покотилися по щоках.
Я лише обійняв її й поклав голову дівчини собі на плече.
— Ти правда впораєшся. Ти сильна, я відразу це зрозумів... Після твоєї розповіді про твоє життя за нашою грою в карти, після всього, чого ти добилася за ці місяці, я впевнений, що ти дійсно впораєшся з чим завгодно, — я погладив її по волоссю і подивився в небо. — Подивися, зараз зима, але... Ще трохи почекати та… Буде Новий рік і нова весна.
Така маленька, але така сильна... Ти точно зможеш домогтися своїх цілей. У тебе ще все попереду... Я так мало знаю тебе, а відчуваю, ніби ти мені справжня сестра. Дивне відчуття таке...
Я прикрив очі.
Просто поплач. Тобі стане легше, Ксю. Час все лікує.
***
ДІМА
Вона так швидко пішла... Хоч би все було добре.
Я вийшов у фоє, але Ксю не побачив.
Буквально в пориві вийшов з ККЗ і почав дивитися по сторонах: майже всі глядачі вже розійшлися і залишилися одні лише музиканти, які теж намагалися покинути приміщення якомога швидше і відправитися по домівках перед наступним насиченим днем. Я зітхнув і неспішним кроком попрямував в сторону свого тимчасового будинку.
#282 в Сучасна проза
#1948 в Любовні романи
#943 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 29.05.2022