Глава 36. Сеня|Ксю|Діма|Богдан. Зустріч та рішучість.

СЕНЯ

— ... Сеню, ти занадто вибиваєшся із загальної картини! — Марія Вікторівна строго подивилася на мене, свого найкращого учня. — Це не сольна партія. Ви четверо — струнний квартет скрипок! Всі окрім тебе грають злагоджено, будь ласка, постарайся...

Я стиснув губи й спробував знову.

Бути гіршим в чомусь було в новинку. Адже з самого дитинства все своє життя я присвятив музиці й та завжди була до мене прихильною... Я завжди відчував її, адже музика — єдине, що завжди було зі мною.

Музика ростила мене більше, ніж власні батьки. Мати весь час їздила по Європі з гастролями, а батько пропадав в оркестрі, де був концертмейстером... Вони, звичайно, любили мене і намагалися дати хорошу освіту та виховати «правильною» людиною, на скільки це можливо при їх вічній зайнятості, але... Я завжди відчував, що саме музика ростила мене.

Я дуже любив грати. Всі свої почуття та емоції я звик виявляти саме через свою скрипку. Я вкладав у свою гру всього себе з самого початку свого шляху і це, звичайно, принесло свої плоди.

— Сеня! — вчителька знову зупинила квартет. — Іди трохи відпочинь і подумай над тим, як варто грати у квартеті. Решта — продовжуємо грати...

Я зітхнув і, опустивши скрипку, пішов до виходу.

Невже, це і правда відбувається зі мною? Я люблю грати більше за всіх в нашій школі... Гра — це моє життя. А зараз... Мені говорять не грати. Але я не можу не грати, адже...

Я уже стояв у дверях, які вели в коридор.

Якщо я не буду грати, в моєму житті більше нічого не залишиться...

Я знову подивився вбік інших членів квартету.

Я так хочу грати... Мені правда більше нічого не потрібно. Ні перемоги, ні вступи закордоном, нічого... Те, що нікому у мене не забрати... Ніколи. Це моя гра.

На цих думках я вийшов з кабінету.

***

КСЮ

Водночас у Марії Вікторівни завібрував телефон і вона призупинила репетицію.

— Даруйте, мені треба відійти. — трохи засмучено сказала викладачка. — Приїхала київська делегація, я повинна показати їм класи для репетицій і розповісти розклад... Валерій Степанович мене особисто попросив... Пограєте трохи самі?

— Так, звичайно. — сказав Денис.

— Добре. — кивнула я.

— Ми все зробимо. — додала Настя. — Але як же Сеня...

— Він скоро повернеться. Я не знаю людини, яка любить музику і скрипку більше, ніж він. Все буде добре. — жінка посміхнулася. — Гаразд, я скоро повернуся...

***

ДІМА

— Мілано... — я взяв її за зап'ястя. — Я хотів дещо сказати тобі, перш ніж ми офіційно прибудемо на фестиваль.

— І що саме? — вона посміхнулася, зазирнувши мені в очі.

— Та наша умова... Щодо поліпшення моєї гри коштом почуттів. Більше я не зможу слідувати їй.

— Знаю. — тихо відповіла вона. — Не захоплюйся занадто сильно. Це просто моя тобі порада, як виконавця виконавцеві. Ти сам відповідаєш за свою гру і життя, тому я і зовсім не має права тобі що-небудь забороняти, мій хлопчику.

— Дякую... — я полегшено посміхнувся. — Ти ж знаєш, наскільки мені важлива твоя думка...

— Підемо. Нас вже чекають.

***

БОГДАН

— Добрий день... Щось шукаєте? — запитав мене молодий хлопець. — Може, допомога потрібна?

— Вітаю, не підкажете, де проходить музичний фестиваль «В гостях у Гоголя»?

— Концерти для відвідувачів щовечора в нашому ККЗ, — відповів він. — А вдень ​​в учасників проходять майстер-класи та репетиції в музичній школі міста. Ви на концерт приїхали?

— У мене подруга бере участь у фестивалі, — пояснив я. — Приїхав її підтримати... Вона — скрипалька.

— Зараз у скрипалів якраз репетиції в ансамблях, — хлопець усміхнувся.

— А ти теж музикант? — я усміхнувся у відповідь.

— Ні, — він похитав головою. — Я — помічник прессекретаря фестивалю. Займаюся висвітленням подій фестивалю на радіо та в інтернеті.

— Постій-постій... — я злегка напружився, коли в голові зʼявилась одна здогадка. — Невже ти — той самий хлопець, який у Ксю інтерв'ю брав?

— Так, я — Саша. А ти — друг Ксю? — здивувався Саша.

— Так, — я кивнув. — Мене звати Богдан, я її друг. Проведеш мене до неї?

— Авжеж, підемо, — приязно сказав він. —  Її друзі — мої друзі. Я із задоволенням допоможу.

— Дякую, — подякував я, після чого ми пішли до якоїсь будівлі, схожої на школу.

Коли зайшли всередину, я одразу почув багато різних мелодій, що роздавались буквально з кожного класу. Звук приглушувався стінами, однак все одно всіх було хоч трохи чутно в коридорі.

— В який же вони аудиторії... — Саша озирнувся по сторонах. — Через те, що всі класи мають таку собі звукоізоляцію, не так просто це зрозуміти... Точно. Є ж стенд, — хлопець підійшов до стенда з розкладом і почав там щось шукати. — «Струнний квартет ХСМШ, репетиції з 14.00 до 17.00, музичний зал № 2.3», — прочитав Саша вголос. — Нам туди, — блондин підійшов до східців. — Ксю грає в цьому квартеті.

— Дивлюся, ти з нею в непоганих стосунках… — примітив я.

— Вона здалася мені серйозною і цілеспрямованою дівчиною, — відповів хлопець, усміхнувшись. — Сподіваюся, ми залишимося друзями й після фестивалю, з нею весело і вона — хороша людина. Думаю, ця дівчина багато чого доб'ється...

Я промовчав і просто пішов за хлопцем.