Глава 32. Друзі.

— Ксю, привіт, а подруга де? — мій сусід підійшов до мене, коли сиділа на альтанці і бездумно дивилася в небо.

— А? — я вийшла з прострації й подивилася на хлопця. — Мирославе, привіт... Подруга на побаченні. — трохи усміхнувшись, відповіла я.

— Зрозуміло, — хлопець дістав з кишені карти. — Зіграємо?

— Давай, — я кивнула.

Він сів навпроти й став тасувати колоду. Перетасувавши її, він простягнув колоду мені, і я вдарила по ній пальцями й відсторонила руку.

— Віриш, значить... — задумливо прокоментував блондин, роздаючи по три карти спочатку мені, а потім собі. — Довірлива ти... — додав він, роздаючи ще по чотири і витягаючи козир. — Туз піки світить. Твоє слово. Граєш?

Я поклала руку на роздані карти, які все ще лежали «сорочкою» до верху.

— Граю.

— У темну? — він посміхнувся.

— У темну, — підтвердила я. — Роздавай.

Хлопець кивнув і роздав ще по чотири карти.

Я, нарешті, взяла все «віяло» в руки і критично оглянула карти.

— Беллований терц, — сказала я, показуючи хлопцеві три карти: пікового валета, даму і короля.

— Прямо ясновидиця... — присвиснув хлопець. — Двадцять за вольта, двадцять за Беллу і ще двадцять за терц. Шістдесят за слово.

— Здаєшся? — я грайливо посміхнулася.

— Ворогові не здається останній варяг! — Мирослав теж посміхнувся. — Я не програв, поки остання взятка не взята!...

***

— Безе? Серйозно? — він сидів з мученицьким виглядом. — Уже втретє за вечір! Ти що вчора піддавалася? — трохи ображеним тоном запитав він.

— Ні, що ти... — я відвела погляд і усміхнулася. — Просто вчора я вперше за десять років в деберц грала... Адже мені його вітчим як в шість показав, так я після цього і не пробувала... Мама проти карт в будинку.

— Тобто, хочеш сказати що граєш в нього всього третій день? — він надув губи. — А я вже років п'ять граю! І досить часто.

— Та нічого, не турбуйся так, — я ледь стримала сміх. — Подумаєш, програв на своїх «обязах», та ще й без взяток.

— Ти ще й знущаєшся, — хлопець картинно зітхнув. — Все, я більше в це не граю!

— Та ну тебе ... Що, справді образився?

Мирослав раптом посміхнувся іншою, трохи хитрою посмішкою і примружив блакитні очі.

— Ксю... — сказав він майже пошепки.

— Що? — я трохи здивувалася зміні атмосфери між нами, але виду постаралася не подати.

Раптово у хлопця задзвонив будильник.

— Ой... Зовсім забув... — Мирослав дістав з кишені невеличкий прилад, схожий на круглий пейджер або годинник.

Потім він вставив тест-смужку в прилад, встановив в нього голку, натиснув якусь кнопку і проколов нею свій палець. Прилад живенько запікав.

— І часто доводиться це робити? — тихо запитала я.

— Зазвичай, три рази на день, — Мирослав прибрав прилад і викинув смужку в урну. — Все ж, при діабеті контроль рівня цукру в крові — найголовніший обов'язок хворого... — він усміхнувся. — Але я навіть не проти. Завдяки діабету ми з братом стежимо за своїм здоров'ям.

— Знаєш, я так часто не була задоволена своєю зовнішністю або ще якоюсь нісенітницею, а ти, — я усміхнулася. — Ти навіть в такій невиліковній хворобі, як діабет, можеш побачити якийсь плюс. У мене так ніколи не виходило... Маю на увазі, бачити плюси там, де, здавалося б, їх і зовсім немає.

— Якщо зациклюватися на мінусах і невдачах, то життя буде здаватися швидше покаранням, ніж даром, — він знову посміхнувся. — Точка зору — ось що робить людину щасливою або нещасною. Адже, будучи в одній і тій самій ситуації, різні люди роблять різні висновки та діють так, як вирішують вони самі. Бачити в невдачі урок і ще один крок на шляху до мети точно мудріше, ніж просто здатися, правда?

— Твоє мислення таке доросле, — я подивилася в блакитне небо.

Я теж хочу... Трохи подорослішати..

Я взяла в руку телефон і подивилася на відправлене повідомлення.

А те, що я зробила... Це ж зовсім по-дитячому. Сенс нагадувати йому про себе?... Даремно... Все даремно. Він все одно не відповідає...

***

Настя повернулася близько одинадцятої. Вона весь час говорила, не даючи мені навіть і слова вставити, але... Було в її голосі щось надривне, не знаю. Я не стала її розпитувати й дозволила говорити тільки те, що вона хотіла сказати. Обмінявшись парою загальних фраз після її довгого монологу ми по черзі сходили в душ і лягли по своїх ліжках.

Сон ніяк не хотів наздоганяти мене, а Настя лежала спокійно і мені здалося, що вона заснула... Але раптово кімнату вразив тихий, ледь чутний схлип, а потім ще один, і ще... Настя плакала тихо, майже беззвучно, а я лежала і боялася поворухнутися.

Настя не хотіла плакати при мені й поводилася нарочито весело... Невже, Саша образив її?... Ні, не думаю, що він міг би зробити їй щось погане... Чому ж вона плаче? Чому не захотіла поділитися зі мною?... Я ж думала, що ми подруги... Невже вона мені не довіряє?