Мене тягли коридором, як мішок картоплі. Кожен крок болів: біль від стегна віддавав у спину, в шию, в саме серце. В очах миготіли спалахи темряви, але я трималася. Бо знала: ведуть не просто так.

До нього.

Я не знала, чи живий Метью. Чи витримав. Я бачила, як його забирали. Бачила, як падала його голова. І мріяла, що це просто сон.

Та коли мене штовхнули у вологу кімнату з голими бетонними стінами — сон закінчився.

Він був там.

Прив’язаний до стільця, з розсіченою губою, з чолом, на якому запеклася кров.  Моє серце зупинилось.  А потім вибухнуло. І я впала на коліна.

— Метью… — Сльоза впала йому на щоку. Він здригнувся.

Його очі відкрилися повільно, затуманені, ніби дивився крізь дим.

— Олівія? — хрипко.

Я обійняла його, як могла. Міцно. Мені було байдуже, що я теж зв’язана, що в обличчя плює пил, що на нас дивляться, сміються, хтось щось говорить.

Я просто хотіла бути ближче. Щоб він знав, що я тут. Що не залишила його.

— Ну ось і вона, — почувся насмішкуватий голос одного з терористів. Той самий, що знав англійську. — Любовна історія на війні.

Інші зареготали.

Я не підвелася. Навіть не обернулася. Я тримала Метью за обличчя, дивлячись в його очі. Його зіниці каламутні, але живі. Живий. Мій.

— Ти не мав повертатися, — прошепотіла я.

— А ти не мала лишатись.

Я посміхнулася крізь біль. Метью знову говорив зі мною. Як тоді. Як завжди.

— Ну, вистачить, — сказав покидьок і підійшов ближче. — Ми запросили тебе не для сліз.

Він схопив мене за плече і шарпнув. Я застогнала, біль прострелив ногу, яка і без того пульсувала, як пекло.

— Твій чоловік був не дуже говірким. А от ти, мабуть, розумніша.

— Вона не скаже вам нічого, — гаркнув Метью.

Той ударив його по обличчю. Я закричала.

— НЕ ЧІПАЙ ЙОГО!

— Значить, маєш вибір, — знову звернувся до мене. — Ти говориш – він живе. Ти мовчиш – він помирає першим.

Моє серце завмерло. Дихання в легенях зникло.

— Ми хочемо координати штабу. Радіочастоти. Коди. Усе.

Я мовчала. І лише дивилась на Метью.

Він хитнув головою. Повільно. Стиснув повіки. Прошепотів: — Не смій.

— Або… — продовжив терорист. — Ми почнемо з тебе. І він буде все бачити.

Метью сіпнувся, але зв’язаний. Я затремтіла. Не від страху. Від злості.

— Вбивайте, — прошепотіла я. — Але відповідей не буде.

Виродок схилився нижче.

— Ви такі вперті…

— Ми не разом, — перебила я. — Але ми – одне.

— Ти назвеш координати, — каже, — коли почуєш, як він кричить.

Він клацнув пальцями, і один з бойовиків підійшов до Метью з ножем. Моє тіло затремтіло.

— Зупиніться! — зірвалося з моїх вуст. — Я скажу.

— НІ! — проревів Метью. — Олівія, не смій!

— Я не скажу правди, — прошепотіла я. — Але тягтиму час.

Я дивилася йому в очі. Його зіниці розширилися. Він усе зрозумів.

І кивнув.

— Добре, — сказала я терористу. — Але тільки якщо звільните його. В іншому разі, я замовкну назавжди.

— Ні, ні, ні, — посміхнувся той. — Ми не такі наївні.

Бойовик знову дав знак. І ножем пройшлися по плечу Метью, неглибоко, але досить, щоб хлинула кров.

Я закричала.

— Досить! Я дам вам… код.

— Краще, ніж нічого, — мовив він. — Але пам’ятай… якщо ми перевіримо і побачимо брехню, то наступною буде твоя шкіра.

Я кивнула.

Мої руки тремтіли. Голова гуділа.  Але я дивилася на Метью.  І бачила: він ще тримається. Тільки тому, що я поруч. І я теж трималась. Бо знала: ми ще виберемось.

Ми ще живі.

І якщо доля дасть хоч шанс, я віддам усе, аби витягти його звідси.

Навіть себе.