Глава 29. Інтервʼю.

— Я можу вийти, якщо хочеш...

— Ні, тобто... — я запнулася. — Я можу і при тобі, як тобі самому буде зручніше...

— В такому разі з задоволенням послухаю. — хлопчина відійшов від мене і притулився до стіни біля вікна, напевно щоб все добре бачити й чути.

— Тоді, я починаю... — смичок в моїй правій руці був занесений над скрипкою, потім він разом з пальцями лівої руки забігав по струнах і почала литися мелодія.

Це була та сама «Зима», з якої все почалося... Я згадала постійні перегляди відео Діми, копіювання його гри, а потім пошуки свого голосу... Своєї гри. Музика лилася плавно... Початок у цієї композиції плавний і розмірений, але поступово в ньому наростає якась напруга, відчувається сила долі або року і... Вступають сильні різкі й швидкі перекати музики.

Я заплющила очі й віддала всі свої почуття цій мелодії. В моїй душі зараз теж була «Осінь» і та сама напруга... Я переживала за Діму, сумувала за ним, а він не писав і не дзвонив. Почуття очікування змінювалося глухим відчаєм, яке так доречно відбивалося в цій композиції...

Зараз...

Я видала останні ноти й так і завмерла з заплющеними очима і смичком на струні «Соль».

Чи вийшло у мене передати її... Чи була в цій грі моя душа?

Оплески увірвалися в мої думки й змусили відкрити очі.

Шатен дивився здивовано, навіть — захоплено.

— Це було здорово... — ошелешено сказав Саша. — У мене аж мурашки по тілу... — він простягнув мені свою руку. — Дивись...

— Саме з цієї композиції почала прокидатися моя пристрасть до музики, — зізналася я. — Там начебто було подібне питання, у тому твоєму списку...

— А чому саме з неї? — зацікавлено спитав хлопець. — Почекай, опущу мікрофон і поставлю нам стільці, щоб зручніше було.

Хлопець дійсно підставив стільці, а потім відрегулював мікрофон і жестом запросив мене сісти на один з них. Коли я сіла, то він сів біля мене.

— Ну... Цю композицію найчастіше грав один хлопець, улюблений учень тієї, кого я хотіла вразити в кінці цього вересня, пару місяців тому, — туманно відповіла я. — Тоді я хотіла привернути увагу цього вчителя і заради цього вибрала саме цю композицію, бо знала, що і на цьому майстеркласі Діма, ну той самий учень, найімовірніше, знову буде її грати.

— Зрозуміло. Дуже цікаво, — Саша посміхнувся. — І що сталося? Ти потрапила на цей майстерклас і...?

— О, він дійсно зіграв її, — я прикрила очі, згадуючи той день. — А потім її зіграла я... Мілана — та сама вчителька — мене навіть похвалила... А він... Він сказав, що якщо це була моя звичайна гра, то я дійсно талановита, але якщо це був результат вивчення його гри, то... — я зітхнула, розплющивши очі. — Він сказав, що в такому випадку мені ніколи не стати справжньою скрипалькою, що в моїй грі немає душі...

— Отакої! — емоційно вигукнув Саша. — А ти йому що?

— Я, звичайно, розлютилася, — з посмішкою сказала я. — І сказала, що обов'язково стану справжньою скрипалькою! А ще, що обійду його. Він запропонував мені відразу здатися, але я відмовилася, а потім він раптом різко погодився з моєю пропозицією. Зараз я розумію, що саме тоді я і вирішила займатися скрипкою серйозно... Хоча спочатку все це замислювалося просто для того, щоб мене взяли до ВНЗ і батьки перестали пиляти своїм «вибором подальшого вектора життя», а також, щоб довести ще одній людині, моєму другові дитинства, що музика все ж може бути не просто хобі.

— Круто! — Саша здивовано дивився на мене. — Виходить, ти дуже цілеспрямована... І талановита, раз за пару місяців змогла увійти до трійки у цілій області. До речі, я чув, що аж до останнього раунду ти трималася першою в рейтингу, але в кінці щось трапилося і...

— Так, ти маєш рацію. — я зітхнула. — Тоді, між раундами, мене приголомшили однією новиною і це вплинуло на мою гру... У грі однієї композиції цей вплив тільки допоміг, а в грі іншої — завадив. Так я з першого місця скотилася на третє, яке й отримала в результаті, досить сильно відставши за балами від перших двох.

— Виходить, емоційний стан сильно впливає на виконавця?

— Не завжди... В принципі, іноді цілком можливо абстрагуватися від усього і просто грати музику, але... Така музика — нежива, і в ній немає душі. Вона може бути технічна і чиста, але все одно навіть не спеціаліст у сфері музики зможе легко відрізнити, коли людина грає сухо, а коли — віддаючи всю себе музиці.

— Зрозуміло, — Саша кивнув. — Цікаво, а чому ти взагалі стала займатися музикою?

— Це було моє власне бажання... Мій батько, який залишив мене зовсім крихітною, був скрипалем і... Мама була проти, але потім у мене з'явився вітчим і вже з чотирьох я займалася з репетитором... А в п'ять з хвостиком пішла у свою спеціалізовану музичну школу.

— Ясненько. І які плани у тебе на найближче майбутнє?

— Для початку — показати все, на що я здатна на фестивалі. Потім те ж саме, але на конкурсі... Мені потрібно перемогти на ньому, адже Мілана обіцяла, що якщо я виграю хоча б один — поступлю до неї. Осінній я програла ще на обласному етапі... Тепер залишаються лише зимовий і весняний.

— Здорово мати мету. — він знову посміхнувся.

— Так. — погодилася я. — Я ж... До того майстеркласу я дійсно просто пливла за течією і навіть не замислювалася про те, куди воно мене заведе... А тепер... Тепер, коли у мене є мета, я ставлю собі конкретні завдання, я бачу свій шлях, бачу що вже зроблено і що робити далі. І це круто... — я трохи зніяковіло посміхнулася. — Навіть якщо я не зможу перемогти... Я рада, що зустріла Діму і Мілану. Завдяки цим двом я змінилася, — трохи впевненіше додала я.

Навіть якщо він більше не захоче спілкуватися зі мною... Я так йому зобов’язана.

Я проковтнула клубок у горлі й відвела погляд.

А ще ця смс... Вона ж не від нього, точно не від нього...

Вона була радше в стилі Богдана, але... Номер все одно незнайомий. Гаразд, подумаю про це після інтерв'ю...