Глава 27. Відкриття і нові знайомства.

На фестиваль від нашої школи повинно було поїхати троє випускників скрипкового відділення, якими мали стати переможці обласних змагань. Однак, один з викладачів того самого ВНЗ, в якому викладала Мілана, направив лист в школу, в якому просив включити в групу ще й Настю. Ми були раді, адже виходило що весь «зоряний» клас пройшов на рівень країни.

Тепер на самому фестивалі кожен з нас повинен був постаратися, щоб отримати рекомендації на національний етап відбору. Звичайно, у мене і Насті шансів отримати їх було трохи менше, ніж у Сені та Дениса, однак цей шанс у нас принаймні був...

Розклад на ці два тижні було шаленим: майстеркласи вранці й вдень, звітні концерти різних інструментів (всього струнного факультету) і виступи про-музикантів і оркестрів вечорами... А ще тренування загального «збірного» оркестру, а також тренування струнного квартету ХСМШ, в який входили всі учні зоряного класу.

У перший же день під час вечірнього концерту ми мали змогу послухати гру сам ого Соловйова! Він теж був випускником нашої школи, а зараз він — перша скрипка одного з найвідоміших німецьких оркестрів...

Він разом з Арсенієм виступав на великій сцені перед усіма учасниками фестивалю з усіх куточків України... Сеня, здається, грав ще краще, ніж на фіналі. Він був приголомшливий.

Після концерту до нього підійшов прессекретар фестивалю — немолода повна жінка з сивим волоссям із зачіскою каре, і якийсь хлопець — наш одноліток або трохи старше. Вони перекинулися парою слів, після чого хлопець раптом подивився на мене. Жінка теж обернулася в мою сторону і посміхнулася. Я не знала, що б це могло означати й лише зніяковіло посміхнулася у відповідь, коли хлопець помахом руки підкликав мене до них, на сцену.

— Здрастуйте... — привіталася я, коли підійшла до них. — Мене звуть Ксю, а ви, напевно, Тетяна Володимирівна?

— Так, — жінка усміхнулася. — А це — Саша, мій помічник з кафедри журналістики, другий курс. Я як раз просила Сеню прийти з Сашею на місцеве радіо і записати першу передачу про фестиваль. Але Сеня сказав, що краще на цю роль підійшла б ти...
Я здивувалась.

— Але чому? Беріть його, адже він переможець Харкова...

— Я не можу вибиватися з графіка, — зітхнув Сеня. — А для цього запису потрібно прийти на студію о п'ятій ранку. Якщо я зроблю це — весь день буду не в найкращій формі.

— Ясно, — зітхнула я.

— Ти можеш відмовитися і ми попросимо Дениса або Настю... — запропонував кароокий шатен, який до цього стояв мовчки. — Тебе ніхто не зобов'язує, але з іншого боку це ж шанс для тебе... Ти коли-небудь давала інтерв'ю на радіо?

— Ні, — розгублено відповіла я.

— А я ніколи його на радіо не брав, — він дружелюбно посміхнувся. — Але обіцяю тобі, що все буде добре. Адже це не прямий ефір... Ми зможемо перезаписати все, що тобі не сподобається, — хлопець простягнув мені руку. — Погоджуйся.

— Гаразд, — я трохи зніяковіло посміхнулася і теж простягнула руку.

Цей хлопець вселяв надійність і впевненість. Мені здалося, що йому можна довіряти й тому я вирішила прийняти пропозицію.

— Обміняймось телефонами і я скину тобі список питань на вайбер... Щоб тобі було не так страшно.

— Добре, — я кивнула. — Дякую…

— Візьмеш з собою скрипку і зробимо запис твоєї гри, окей?

— Окей.

***

Весь вечір я репетирувала мою звичну стару програму, а також одну нову композицію... Коли моя голова майже закипіла, я вийшла у внутрішній дворик будиночка (в якому нам з Настею орендували кімнату на час фестивалю) з метою подихати свіжим повітрям і відволіктися.

У дворику, за столиком під навісом сиділи два хлопчини, блондин і брюнет, і грали в карти. Коли один з них помітив мене, то посміхнувся і запросив пограти з ними... Через те, що я все одно нервувала через інтерв'ю, то вирішила, що мені дійсно не завадить щось таке приземлене, як карти. Я дійсно забулася і добре провела час і пішла спати тільки тоді, коли сонна Настя вийшла за мною у двір опівночі, як за попелюшкою і сказала, що о п'ятій ранку я так не встану...

***

Але навіть лігши в ліжко я не могла заснути... Все ж, це буде мій перший настільки публічний виступ. Мандраж знову охопив мене цілком і повністю...

Саша, як і обіцяв, скинув мені список питань, але відповідаючи на деякі з них навіть подумки, моє обличчя заливалося фарбою...

«Чому ви почали грати?»

«Що надихає вас на даному етапі?»

«Які ваші подальші плани на життя?»

Дивно, але у відповідях на кожне з подібних питань в голові так чи інакше проскакувало одне і те ж ім'я... Діма.

Адже ми так і не спілкувалися з тих самих пір, як...

Я похитала головою.

Ні, зараз не час думати про нього... Він уже переміг, тепер черга за мною. Я не можу упустити цей шанс після того провалу в Харкові. Я не буду говорити йому ніяких слів, я все скажу йому своєю грою.

Тільки грою я можу спілкуватися з ним відкрито і щиро, завжди, не дивлячись ні на які обставини. Я хочу показати йому, що виросла. Я хочу показати йому, що моя скрипка тепер має душу. Для цього мені не потрібно слів. Мені потрібна лише скрипка.