Глава 25. Діма. Німеччина, частина 1, зустріч.

Мюльхайм на Рурі — один з найближчих від Ессена аеропортів — знаходився всього в восьми з половиною кілометрах від міста. Добралися туди ми досить швидко... І зрозуміли, що прорахувалися — до прильоту того самого маестро була ще ціла година.

Але Мілана завжди була такою: на її думку, краще приїхати на годину раніше, ніж через незнання міста або ще яку-небудь непередбачену ситуацію запізнитися хоч на хвилину. Від нудьги я розглядав табло рейсів. Один з них мене навіть зацікавив: п'ятнадцять хвилин тому в аеропорті сів літак з Києва — мабуть, такий же рейс, на якому вже майже десять днів тому ми з Міланою прилетіли на конкурс.

Люди почали виходити із зони висадки. А я на них дивився — сам не знаю чому. Чи то мене приваблювала знайома мова українців, чи то... Несподівано в натовпі я побачив знайоме обличчя.

Зеленоокий блондин сперечався про щось з якоюсь високою довговолосою дівчиною...

— Богдане? — неголосно гукнув я хлопця.

— Дімо? — так само здивовано відповів мені він, підходячи ближче. — Ти все ще в Німеччині? — хлопець простягнув мені руку. — Хіба ти не переміг?

— Довелося залишитися ще на пару днів... — я потиснув його руку. — Лечу за три дні.

— Ми теж додому через три дні... У нас конференція міжнародна завтра. У вас о котрій рейс?

— Опівночі десь...

— Значить, додому разом полетимо. У тебе ж є мій вайбер? — перепитав він. — Я ж, пам’ятаєш, у тебе тоді номер карти питав по ньому, щоб гроші повернути?

— Так. — я кивнув. — Ви взагалі в Ессен прилетіли? Чи у вас тут пересадка?

— Бонь, нас все чекають... — світловолоса дівчина взяла Богдана за рукав куртки.

— Зараз... — відмахнувся він від дівчини. — Так, в Ессен. Гаразд, Дімо, правда потрібно йти... — він знову простягнув йому руку. — Якщо буде час, зустріньмось завтра?

— Окей, — я знову потиснув чужу руку. — Давай, спишемося у вайбері. До завтра.
Богдан разом з дівчиною пішли наздоганяти своїх, а Мілана вп'ялася в мене зацікавленим поглядом.

— Ось, дивись, я тебе зі школи знаю... Знаю всіх, з ким ти спілкуєшся, але... — вчителька хитро примружила очі. — Не пам'ятаю, щоб ти був настільки доброзичливий з будь-ким. Як ти з ним познайомився? Начебто ж не музикант…

— Не повіриш... — я посміхнувся. — Але познайомилися ми у відділенні поліції…

Я спочатку не особливо планував щось комусь розказувати на цей рахунок, але не сказати Мілані... Чомусь я подумав, що це буде якось дивно і вона все одно не відстане.

Сказав їй, що мені зателефонувала знайома з Харкова, та сама Ксю, яка пообіцяла виграти конкурс, і попросила виручити її друга, який якимось чином потрапив до відділку. Потім виявилося, що хлопця пограбували й він залишився без грошей і навіть ключів.

Тут, звичайно, я прибрехав... Адже насправді пограбування так і не сталося і Богдан з грабіжником побилися і мало не сталася різанина... Але я все ж вирішив приховати ці деталі.

— Зрозуміло, — Мілана посміхнулася мені у відповідь, але потім помітила того, на кого вони чекали. — О, Ганс! Guten Tag, Ganz, wie bist du geflogen?

— Mir geht es gut. Freut mich, dich wiederzusehen!

Так... Мілана привіталася і запитала як політ? Начебто так... Він відповів що добре і що радий її бачити.

— Guten Tag, maestro. Ich haBe Dmitry. Ich spreche nicht gut Deutsch, — сказав я.

Це взагалі-то практично все, що я знаю німецькою. На нас чекав довгий і відповідальний день.

***

Ми повернулися в Ессен, зайшли в якесь кафе, перекусили там, а потім пішли в консерваторію. По дорозі ми набрали нашу студентку з фоно, Лізу, яка паралельно зі своїм конкурсом в Німеччині акомпанувала мені на всіх моїх виступах. Ганса там, звичайно ж, знали й швидко організували нам клас з фортепіано.

Клас був більше схожий на залу, ніж на сам клас в нашому розумінні... Він був реально великим.

Я взяв скрипку і став біля фоно. Кивнув Лізі, вона кивнула у відповідь і почала грати.

Я згадав свої ревнощі. Згадав Ксю і Богдана, але... Звук не виходив таким само яскравим, як на конкурсі.

Все тому, що я побачив його? Мені комфортно з ним, можна навіть сказати що ми — щосьщось на кшталт друзів... Ні. Не друзів. Ми ніби й бачилися всього двічі, так що ми не можемо бути друзями.

Чому після тієї зустрічі я не сприймаю його як якогось ворога, як раніше?…
З цими роздумами я мало не припустився помилки...

Мілана дивилася на мене своїми широко розкритими очима не в силах навіть нічого сказати. А я раптом різко зупинився і зрозумів, що не можу. Я не зможу зіграти так само виразно ці ревнощі, після того, як згадав, що з ним, як не дивно, мені дуже комфортно.

Щоб якось виправити становище, я раптом вирішив зіграти щось більш пристрасне, щось не властиве мені, але те, що в даному стані я хоча б здатний зіграти. Я згадав бордове плаття Ксю і її прекрасну гру і…

Музика лилася, фарбуючи кімнату в той бордовий, який переходив в сліпучо червоний.