Глава 21. Фінал, частина четверта: зустріч.

Як би я не намагалася абстрагуватися від всієї цієї ситуації з сестрою, у мене нічого так і не вийшло...

Від цього моя гра була якоюсь нервовою і явно не заслуговувала навіть третього місця, яке я повинна була отримати... Відігравши композицію, я швидко вклонилася і майже бігом зайшла за куліси.

Поклавши скрипку в футляр, зібравши речі в кульок і підхопивши дамську сумочку, я швидко вибігла геть.

На очі наверталися сльози.

Це так несправедливо... Вона — гарна, чому...

Я швидко йшла по маленьких харківських вуличках. Раптом телефон завібрував — дзвонила Настя. Я скинула виклик. Потім зателефонувала Маришка. Я зітхнула і все ж відповіла.

— Ксю, ти куди втекла?... Це все через мене, так?

— Ні, Маришо... Ти не винна. Я рада, що ти розповіла мені, — я намагалася, щоб мій голос звучав якомога рівніше. — Сьогодні ввечері ми все обговоримо і розкажемо батькам. Я годинку-другу погуляю

— і відразу підемо до них.

— Добре... Ти в порядку?

— Так, — щоками вже котилися сльози, але голосом я не подавала вигляду і продовжувала тримати усмішку. — Все нормально. Поговоримо ще вдома, добре?

— Добре…

Я зітхнула і заблокувала телефон, як раптом він знову задзвонив.

«Діма»

Тільки тебе не вистачало...

Я зітхнула.

Не хотіла брати трубку... Точніше, хотіла, дуже хотіла відповісти, поговорити з ним, як з одним з найближчих, але водночас не хотілося засмучувати його... Я ж так хотіла сьогодні перемогти й сказати йому, що ми зможемо вчитися разом... Але тепер уже другий з трьох моїх шансів втрачено.
На очі навернулися сльози.
Телефон знову завібрував — прийшло смс.
«Ксю, у мене таке відчуття дивне...

Можеш назвати мене параноїком, але мені здається, що в тебе щось сталося. Не мовчи, будь ласка.» — було у повідомленні від Діми.
«Я програла. Даремно ти витратив на мене стільки свого часу…»

Як тільки відправила повідомлення, на екран почали капати сльози.

Телефон знову задзвонив — я аж здригнулася і скинула виклик.

«Відповідай.» — знову написав він.

Знову пролунав виклик.

Я зробила глибокий вдих і натиснула «Прийняти».

— Ксю... — майже прошепотів він моє ім'я. — Скажи хоч що-небудь, будь ласка, — його голос був стурбованим.

— Я вже все сказала, — на диво спокійно відповіла я. — Я програла. Ти даремно витрачав час на таку, як я.

— Що трапилося? Ти ж не через конкурс так засмутилася...

— Звідки тобі знати? Звідки тобі знати, що не через нього... Я... Я була кращою аж до фінальної трійки. Я... — на очах знову з'явилися сльози, які йому звичайно ж не було видно.

— Ти можеш розповісти мені все що завгодно... Адже ми друзі.

— Друзі? А сам-то... Ти мені так нічого і не захотів розповідати.

— Просто... Там правда довга історія...

— От і сиди зі своєю історією у своєму Києві... — я чомусь починала злитися. — Не хочу розмовляти з тобою телефоном... — кинула я і відразу ж натиснула кнопку відбою.

Не хочу, щоб ти зрозумів, що я плачу. Нізащо. Нехай краще будеш думати що я нервова дурепа, або ще щось, лише б не слабка істеричка... Я не слабка.

По щоках котилися сльози.

Не слабка.

Я пішла з конкурсу в три й безцільно бродила по місту вже близько шести годин. Була майже дев'ята і мені зателефонувала сестра. Я вибачилася і попросила її перенести нашу розмову на завтра... Занадто важкий день. Потім я подзвонила матері й бадьорим голосочком набрехала їй, що буду ночувати у Насті. Мама начебто повірила...

Я ще ніколи не поводилася так нерозважливо… Погулявши ще годину я подзвонила Насті й запитала, чи можна мені у неї й справді переночувати, але вона сказала, що після конкурсу виїхала до бабусі, щоб батьки не дошкуляли з розпитуваннями. Вона запропонувала мені приїхати до її бабусі, але та жила в передмісті, а їхати туди вночі практично без грошей в кишені було небезпечно.

Коли час наближався до десятої, я вже збиралася відправитися додому, але тут мені прийшов дивний запит на моє місце розташування. Що взагалі за дурна штука така? Та ще й від Діми... Яка різниця, та й він начебто знає, що я — в Харкові. Проте, замість того, щоб почати його розпитувати, я просто дала добро на відправку моєї геопозиції. А сиділа я на лавочці в парку біля будинку. Нехай лає есемесками скільки хоче — все одно я тут, а він — там.

Як не дивно, Діма нічого не відповів.

Ну і добре. Не дуже-то й хотілося ще щось пояснювати йому.

Ставало холодно. Я змерзла мало не до кісток. На вулиці до того ж було темно. Коли порожньою дорогою біля парку проїхало таксі, я трохи злякалася. Я була тут одна, телефон майже сів... У руках тільки скрипка і пакет з речами. А я дотепер в дурній бордовій концертній сукні. Раптом мене маніяк який-небудь знайде?

І тут, як на зло, те дивне таксі повернулося і зупинилося практично навпроти мене. Я встала з лавочки, як з таксі вийшов... Діма?