Глава 17. напередодні фіналу, частина 2. Богдан|Настя|Ксю

БОГДАН

— Ти якийсь занадто шумний... — сказав Діма, коли ми вже покинули його будинок.

— А ти якийсь занадто похмурий, — посміхнувся я. — До речі... Спасибі тобі. Поїхали до мене, я гроші поверну.

— В мене немає на це часу, — Діма зітхнув, і ми саме підійшли до зупинки. — Я через тебе спізнююся.

— Через твій похмурий вигляд можна подумати що тут, — я тицьнув вказівним пальцем у футляр. — не скрипка, а гвинтівка...

— Була б гвинтівка, вже б пристрелив,— якось навіть трохи філософськи відповів Діма.

— Не знав, що музиканти такі похмурі, — я посміхнувся. — Хоча, згадуючи відео з твоїх виступів, напевно, саме таким я тебе і представляв тоді. Похмурим і серйозним хлопчиком-ботаніком!

Діма промовчав і якось невпевнено поліз рукою в кишеню, як виявилось, за цигарками. Постійно озирався, схоже він не палив ось так днем, на вулиці, та ще й при

Вочевидь зараз йому була просто необхідна доза нікотину, щоб заспокоїтися.

Ну але я не збирався замовкати. Мені хотілось допитати його, дізнатись, чому Ксю так сильно йому довіряла... Хотілось роздратувати його і вивести на чисту воду, однак, схоже, він не збирався вестись на таку мою провокацію.

— Дай закурити, — я простягнув руку.

— Малий ще. — Діма взяв цигарку до рота і дістав з кишені запальничку.

Та все ніяк не хотіла загорятися.

— Дай сюди! — я різким рухом вирвав запальничку і з одного разу запалив її, після чого підніс до цигарки в чужому роті.

Діма зробив затяжку і цигарка загорілася. Потім він без слів витягнув напівпорожню пачку і простягнув мені.

Я посміхнувся і двома пальцями витягнув цигарку з пачки. Потім швидко, без зайвих рухів, запалив її й зробив першу затяжку.

Дивно, але палити разом з кимось було навіть трохи комфортно.

Я рідко палив з кимось, та й Діма, судячи з його поведінки, палив таємно від знайомих і приятелів. Вірогідно, ця погана звичка не відповідала його уявленням про правильний спосіб життя майбутнього про-музиканта і, крім того, могла показати його у неправильному світлі...

Все ж, він ще той показушник.

Коли маршрутка майже під'їхала, Діма дістав з портмоне двадцятку і запхав у мою кишеню.

— Давай вали додому,— Діма зайшов в напівпорожню маршрутку. — Бувай.

— Дякую... Стій! — вигукнув я. — Ти ж номер мені не дав! Як я гроші поверну?!

— Ну тоді запам'ятовуй ... 8-067...

***
НАСТЯ

Якщо ми з тобою сьогодні пройдемо до фінальної частини, я... Ні. Ще рано.

Я посміхнулася, спостерігаючи за грою Дениса.

Сьогодні він грав настільки незвично, що серце билося часто-часто, а подих затамовувався.

Музика зігрівала, заповнюючи кожну клітинку мого тіла.

Так емоційно сильно, навіть сильніше ніж грав Сеня... З такою грою Денис зможе перемогти і Сеню, і Ксю. Чому раніше він не грав так?..

***
КСЮ
 

Цікаво, як там усі?

Я поклала скрипку в футляр і, закривши його, закинула на плече.

Ми з Настею домовилися, що вона подзвонить мені після відбіркових, які вже саме мали закінчитися.

Весь наш клас, ми всі четверо, повинні пройти у фінал і не зганьбити школу.

Мої друзі... Я так хочу, щоб ви пройшли. Нехай ми не особливо багато спілкувалися з Денисом, але його гра завжди була дуже хорошою і стабільною. У нього величезний потенціал...

Пам'ятаю, як спочатку і він, і Сеня з Настею недооцінювали мене, але потім всі вони визнали мене. Вони — мої суперники. І я хочу зустріти кожного з них у фіналі.

Раптово телефон завібрував. Побачивши фотку, я посміхнулася і відповіла на дзвінок.

— Як же довго... Я вже переживати почала! Уже можна вітати?

— Ксю... — голос Насті був якимось незвично тихим.

— Настю, все в порядку?

— Перше і друге! — раптом майже викрикнула вона. — Тепер весь клас у фіналі!

Все пройшло саме так, як я і хотіла. Всі мої товариші старанно працювали й пройшли до фіналу і тепер мені не можна було розслаблятися. Кожен з них — сильний суперник і, крім того, не можна забувати й про інших фіналістів... Всі, хто дійшов до фіналу, боролися за своє місце на районних і перемогли. Кожен з них наполегливо працював, щоб пройти так далеко і тому всі вони будуть боротися до кінця.

Настя і Денис завжди грали стабільно добре, а додатковий раунд напевно зробив їх ще сильніше...

Арсеній дуже талановитий і є фаворитом, але я теж не здамся. Зараз я як ніколи хочу перемогти. Адже якщо я зроблю це — поступлю до Мілани і зможу вчитися разом з Дімою.

Так, вже тоді мій світ повністю зациклився на кількох важливих елементах.

На скрипці. Я знову відкрила в собі любов до гри. Я раділа і плакала разом з нею, у мене нарешті виходило грати так, щоб ні про що не шкодувати.

На нашій «непереможній команді». Я якось раптом зрозуміла, що у мене є люди, які для мене дуже цінні і яким при цьому я ніяк не можу дозволити собі програти. У мені відкрився дух суперництва.

На вищому навчальному закладі. Думки про те, що я буду вчитися на рівних з Дімою, переважали над усіма іншими. Діма все ще залишався моєю метою. Головною метою. І я доб'юся його рівня. Обов'язково.

Мій будинок і сім'я тепер були на моєму боці й теж підбадьорювали своїми діями: навіть моя колись дурненька молодша сестра взялася за розум і раптом почала вчитися! Здавалося б, все йшло до здійснення всіх моїх мрій, але... Іноді життя підносить нам зовсім несподівані випробування. І здається, вона спеціально вибирає найскладніші — ті, до яких ми зазвичай зовсім не готові…