Глава 15. БОГДАН|КСЮ|ДІМА. Хлопці-дурні-алкоголь.

БОГДАН

Коли щось завжди з тобою, буквально належить тобі, ти, рано чи пізно, перестаєш це цінувати.
Коли це почалося? Адже в дитинстві мені дійсно дуже подобалася Ксю. Я, звичайно, завжди відмовлявся і віджартовувався від її зізнань, але, в глибині душі, я радів кожному прояву її почуттів. Та в той час хлопчаки навколо тільки й жартували над дівчатами і я копіював їх поведінку, бо вважав її правильною.

Я знову приклався до пляшки.

Я стояв на задньому дворику якогось нічного закладу. На вулиці вже була ніч.

— Ей, пацан, прикурити є? — неохайного вигляду чоловік з пляшкою підійшов до мене.

— Не курю, — відповів я, знову прикладаючись до пляшки.

— Тоді, може, пару гривень на сигарету? — чоловік підійшов ще ближче.

— Відстань від мене, мужик, — я спробував відсторонитися.

Чоловік вийняв з кишені складаний ніж і ривком схопив мене за горло зі спини. На важку п'яну голову я не встиг зреагувати й виявився захопленим. Ніж торкався моєї шиї, я сковтнув слину й одним різким точним рухом вихопив ніж і повалив нападника.

Тепер уже я був зверху чоловіка, і в моїй руці був ніж.

— Поліція, не рухатися! — почув я звідкілясь зі спини. —... Хлопче, опусти ніж!

***
КСЮ

Сьогодні я репетирувала як проклята і пішла зі школи лише коли завгосп буквально випровадив мене зі школи на початку восьмої. Прийшовши додому дівчина продовжила старанно займатися за зошитами до самої ночі. На годиннику вже була перша, коли я згадала, що обіцяла Дімі лягти раніше... Я зібрала зошити, швиденько написала повідомлення-звіт і збиралася лягати, як раптом мобільний завібрував — дзвонили з незнайомого номера з кодом столиці.

Я подумала, що це Діма, і не роздумуючи взяла трубку: серце забилося швидше, я чомусь хвилювалася.

— Ксю... — пролунало на тому кінці. — Скинь грошей на мій рахунок.

— Богдан? — здивовано запитала я. — Що з твоїм голосом? Чому він такий хрипкий? Що трапилося?

— Пояснювати довго, а часу мені дали зовсім мало... — швидко промовив він. — Я в третій поліцейській дільниці в мавпятнику і мені потрібні гроші, щоб піти звідси без наслідків.

— Може, подзвониш батькам? У мене все одно немає грошей...

Хоч я і казала так, насправді дуже переживала. Я любила Богдана і хотіла, щоб з ним все було добре, бо він завжди був особливим для мене.

— Ксю, ти — моя єдина надія, прошу... — я почула, як у Богдана забрали телефон.

— Ви чули, дівчино... — продовжив розмову суворий чоловічий голос. — Сьогодні ж. Інакше ми заведемо на нього кримінальну справу за збройний напад.

Після цих слів у слухавці почулись короткі гудки.

— Ксю, все в порядку? — запитала Марина, котра прокинулася від дзвінка.

— Богдан... — тихо сказала я. — Його в мавпятник посадили й гроші потрібні...

— Може, попросиш свого київського хлопця? — запропонувала сестра. — Ти ж не зможеш свого друга дитинства залишити в мавпятнику...

— Ні, це занадто нав'язливо, я не зможу...

Раптово телефон знов завібрував. На екрані висвітилось «Діма» і я одразу почервоніла, однак відповіла.

— Алло? Я думала ти спиш... — трохи сумно сказала я.

— Ні, сьогодні у мене ніяк не виходило заснути. Побачив твоє повідомлення і вирішив набрати... А у тебе було зайнято. З ким говорила так пізно?

— Мій друг дитинства, Богдан дзвонив... — я зітхнула. — Його до відділку поліції забрали в Києві, просив грошей на карту перевести.

— Це той самий Богдан, який нас слухав? — здивувався Діма. — Хочеш, я під'їду туди й розберуся? Не варто тобі самій з Харкова цим займатися, та ще й вночі. Грошей ніяких не переводь... Давай адресу.

— Але Дімо, завтра п’ятниця, навчальний день, — з сумнівом сказала я. — Я не можу прийняти таку допомогу. Тобі потрібно думати про навчання і конкурс...

— Якщо друг мого друга в біді, а я єдиний, хто реально може допомогти, то я не буду сидіти в стороні, — рішуче сказав він. — диктуй номер відділку, я розберуся.

***
ДІМА

Не розумію...

Я увімкнув світло, відкрив шафу, зняв з вішака сорочку, а з полиці взяв джинси.

Чому цей її Богдан дзвонив в такій ситуації їй до Харкова, а не своїм київським друзям? Адже було б куди логічніше попросити когось із Києва, а не дівчинку-школярку, яка знаходилась на іншому кінці країни.

Одягнувшись, я взяв сумку з гаманцем і, вимкнувши світло, тихо пройшов до коридору. Там взувся і майже беззвучно покинув квартиру.

Метро вже було закрито і тому ще у під'їзді я вирішив викликати таксі. Дорога була порожньою і до необхідної ділянки я дістався за якихось двадцять хвилин.

Увійшовши всередину, примітив одного молодого офіцера за столом і двох людей в мавпятнику — бомжуватого вигляду мужика і хлопця-блондина.

— Офіцере, я до вас, — я підійшов до столу. — Мого друга кинула дівчина і він перебрав сьогодні... Я можу забрати його? — я поклав на стіл купюру в п'ятсот гривень.

— Ваш друг мало не вбив іншу людину ножем... — уточнив офіцер.

— Він сам на мене накинувся! — вступив в розмову Богдан. — І взагалі, що ТИ тут робиш?!

— Ксю попросила забрати тебе, — я дістав ще дві купюри в п'ятсот гривень. — Ми домовилися?

— Ще ні, — сказав коп.

— Чорт... — я витягнув останню п'ятисотку і тоді нарешті офіцер піднявся і відкрив двері.

— Запишемо вас, як жертву нападу, яка здійснювала самозахист... — чоловік покопався в документах на столі й один з них простягнув блондинові. — Підпишіть тут.

— Та я ж дійсно був жертвою! Цей бомж накинувся з ножем, а я лише відбивався! — Богдан хотів-було розписатися, але я вирвав аркуш у нього з рук і почав перечитувати. — Гей, віддай! — заволав він.

— Дай хоч подивитися, що ти підписуєш, алкоголік нещасний. Не хочу, щоб тебе за мої гроші потім ще і в тюрму засадили... — перечитавши документ, я все ж віддав його блондину. — Гаразд, тут все нормально. Підписуй і поїхали. Таксі чекає.