Глава 12. В якій ми грали, вечеряли й прощалися.

— Ні! Ти знову збилася... Чому так погано, Ксю? — дивувався Діма.

— Це все тому, що ти тут! — обурилася я. — Мені... Незвично грати тобі.

— А кому ти зазвичай граєш?

— Ну... — я замислилась. — Раніше завжди грала Богдану, але зараз він вже майже два роки як в Києві навчається.

— Він теж музикант? — поцікавився Діма.

— Ні... — я м'яко посміхнулася. — Він... Друг мій. Друг дитинства.

— Зрозуміло. Але який був сенс грати йому? — здивовано перепитав він. — Зіграла б кому-небудь з друзів зі школи — вони хоча б музикальний слух мають...

— У той момент не було нікого, кому я могла б довіритися, крім Богдана, — я зітхнула, однак продовжувала усміхатись, думаючи про Богдана. —  Нехай у нього немає професійного слуху, але... Він все ж зрозумів, що ти граєш краще за мене.

— Він нашу гру порівнював?... — тепер Діма, здається, аж насупився.

— Так. І ти навіть на записах був кращим за мене, — я прикрила очі, згадуючи той день. — А він з чогось вирішив сказати, що йому моя гра сподобалася більше твоєї! Але я-то його розкусила: він просто не хотів мене засмучувати...

— Він — твій хлопець? — Діма хитро посміхнувся, прямо як його вчителька раніше.

— Ні, — я злегка посмутніла.

— Зрозуміло, — він примружив очі. — Ось що... Прикрий очі та уяви, що він тут.

— Думаєш, допоможе?... — я хоч і сумнівалася, проте все ж знову закрила очі.

Грати для Богдана? Я ж завжди грала для нього, але толку від цього було мало... Це не допоможе. Це поверне мене на стартову позицію і тільки. Ні.

Я відкрила очі й, подивившись на Діму з викликом, різко почала грати. Зараз я грала іншу композицію... Ще одну з тих, які любив виконувати сам Діма.

Судячи з його вигляду, виходило непогано. Зараз я не намагалася наслідувати його манеру і просто грала у своє задоволення. Музика лилася безперервним потоком.

Діма не відводив погляду від моїх очей.

Музика може розкрити людину краще, ніж слова і вчинки... Вона витягує все, що сидить глибоко всередині душі людини.

Цікаво, чи чув він у моїй музиці надрив і біль, які я відчувала, згадуючи Богдана?... Виконання було дуже емоційним.

Я зіграла досить добре і — вперше — в такому автентичному, своєму особистому стилі.

Він дивився на мене злегка здивовано...

— Бачиш, допомогло... — він сумно усміхнувся, коли я опустила скрипку.

— Я взагалі-то розплющила очі й дивилася прямо на тебе.

— Знаю. — він кивнув, раптом дістав свою скрипку з футляра і встав зі стільця. — Те, що я зараз зіграю, я готую для Німеччини... Туди лечу через три тижні. Цього ще ніхто крім Мілани не чув.

І тоді він заграв. Він грав другу частину концерту Паганіні для скрипки з оркестром, яка починалася сі-мінор, а під кінець переходила в сі-мажор.

Мінорна частина звучала приголомшливо... У Діми завжди виходили композиції в мінорі, це був його стиль. Друга частина, сі-мажор, можливо, тому що слідувала після мінору, звучала не так... Вона була чітка і ритмічна, але...

Чому він вибрав твір з мінором і мажором одночасно?...

— Все ще недостатньо добре... — сказав Діма, догравши. — Як бачиш, слабкі місця є у всіх.

— Чому ти вибрав твір в якому є і мінорна, і мажорна частини?... — відразу запитала я. — Адже так набагато складніше грати...

— Тому що на одному мінорі я не стану кращим, — відповів Діма. — Зі своїми слабкостями потрібно боротися. Я не буду втікати.

— Навіть, якщо через це ти програєш?... — я уважно подивилася на нього і відразу додала. — Хотіла б я бути такою ж сильною духом, як і ти...

Не можна було ставити таке питання...  Це неввічливо з мого боку...

Від хвилювання за цей момент я аж закусила губу.

— Навіть, якщо і програю, — відповів Діма через пару секунд роздумів. — Навіть якщо зараз багатьом і не видно моєї слабкої сторони, це не означає, що її немає. А якщо я не буду працювати над нею — ніколи не покращу до достатнього рівня.

Почувши ці щирі слова, я усміхнулась Дімі й він теж усміхнувся у відповідь.

— Це класно. У тебе точно вийде. Просто...  — я намагалась підібрати правильні слова. — Думай про щось приємне... Тоді ж і музика буде веселіше, правда?

— Не знаю, можливо, — невпевнено, але він все ж погодився.

А я тим часом почула дзвінок у двері.

— Це, напевно, вітчим... Хоча може і мама. Почекай мене хвилиночку, піду відкрию, — я вийшла з кімнати в коридор і пройшла до дверей.

Подивившись у вічко, усміхнулася і відкрила двері мамі.

— Привіт, ти сьогодні рано... — тихо сказала Я. — У мене гості, ми займаємося...

— Знову Настя? — уточнила мати, вішаючи пальто і роззуваючись.

— Ні... Це Діма, скрипаль з тих відео, що я постійно дивилася... — пошепки промовила я. — Я потім тобі все розповім, а зараз у нас дуже мало часу і мені потрібно позайматися...

— Добре... — розгублено сказала мама, проводжаючи мене здивованим поглядом.

Я знала, що коли вона почує з кімнати прекрасну гру Діми, то зрозуміє, що він дійсно талановитий... Майже такий само талановитий, як був мій тато, коли їм ще було по двадцять...

А тим часом Діма тренував мене з усією завзятістю.

— Ні, Ксю. Ти відстаєш! — Діма почав плескати ритм руками. — Чуєш? Ось тут швидше...

Час за репетицією летів швидко. Результати оголосили майже відразу після обіду, а зараз на годиннику вже було майже сім. Я жила біля вокзалу і тому ми могли залишатися в мене вдома десь до початку десятої.

Коли мигцем глянула на годинник, то зрозуміла, що у нас лишалось трохи більше двох годин... Дуже мало.

— Дімо! — сказала я. — Вже сім, а ти ж навіть не обідав...

— Взагалі, ми перекусили в кафе, — не погодився він.

— Чекай тут, — я встала з дивана і пішла прямо на кухню.

Мама якраз готувала вечерю.

— Дві хвилини... — по-доброму сказала вона. — Зголодніли нарешті? Він добре грає... Цей хлопець з відео.