Глава 11. Результати конкурсу.

Чомусь спілкуватися з Дімою було настільки легко, що я і не помітила, як ми проговорили цілих дві години. Уже був час вертатися, адже скоро мали оголосити результати. Якщо відразу після виступу я сильно переживала за результати і його реакцію, то зараз я, нарешті, позбулася цього каменю на душі: мені буквально стало легше дихати.

Я все ще чекала результатів, але в якомусь сенсі, вже частково виконала мій справжній план. Насправді ще на етапі прослуховувань його записів, моя початкова мета просто привернути увагу Мілани змінилася на «утерти ніс задаваці», яка вже після зустрічі з «задавакою» знов трансформувалася. Тепер до болю захотілося, щоб такий талановитий скрипаль приблизно мого віку визнав мене. І Діма визнав...

Але зараз мені здавалось, що і цього не достатньо. Я дійсно хотіла стати скрипалькою... Але вже не для того, щоб заспокоїти батьків і примусити їх від мене відстати, і не для того, щоб мене визнали талановиті підлітки чи викладачі. Мені здається, що це дійсно моє, і що саме скрипка може відкрити мені мене справжню.

Дощ закінчився, і тепер ми не поспішаючи йшли холодним містом. Вже була зима, проте, складалося враження, що осінь ніяк не хотіла віддавати все в руки своїй сивій сестрі.

— ... Ксю, хтось із твоїх батьків грає на скрипці? — поцікавився Діма, відкриваючи переді мною двері.

— Не знаю, чи грає він дотепер, але, — я пройшла через відкриті для мене двері. — Так, мій батько, принаймні, коли мені було чотири, грав на скрипці.

Школярі та студенти здивовано дивилися на нас. Багато з них напевно чули чутки про те, що трапилося на осінньому майстер-класі, на якому я тоді виступила позачергово... Тоді атмосфера між нами з Дімою була практично ворожа, а зараз ми йшли і невимушено спілкувалися, як друзі.

Під чужий шепіт ми пройшли в зал, де зараз якраз повинні були почати оголошувати результати.

Зав скрипальського відділення і, за сумісництвом, мій педагог за фахом, вийшла на сцену і почала хвалити всіх, хто брав участь. Після цього вона перейшла до подяк членам журі, особливо тим, хто приїхав з інших міст(зокрема — Мілані). І тільки після цього вона почала саму церемонію нагородження.

— ...Отже, як ви всі знаєте, на конкурс від нашої школи сіяними учнями пройдуть двоє. Ці двоє не будуть проходити відбір на районному рівні й відразу потраплять в ТОП-24 міста. Ще троє з останнього курсу потраплять на конкурс несіяними, тобто їм доведеться проходити районний етап. Почнемо з тих, хто потрапляє на конкурс несіяними. Анастасія Холод, Денис Макаренко й Ольга Власова, підіймайтеся на сцену. — жінка почала плескати й ці оплески підтримав весь зал.

Я почала нервувати... Виходило, що я була не на п'ятому, чи на четвертому і не на третьому місці... Чи може бути, що... Або я провалилася?

— Не хвилюйся, ти точно пройшла, — ледь чутно прошепотів на вухо Діма.

— І, нарешті, двійка кращих: Арсеній Яковенко, перше місце, та Ксенія Холод — друге.

Ксю буквально впала в ступор, але Діма підштовхнув її:

— Іди… Ти це заслужила.

Далі все змішалося... Школярі та викладачі аплодували, потім директриса вирішила штовхнути завершальну промову... Вона була довгою і нудною, втім, як і всі її промови. В кінці вона знову висловила всім подяку за наполегливу працю й церемонія, нарешті, була закінчена.

Діти і підлітки швидко розбрелися, а я все ще не могла повірити в те, що сьогодні пройшла у двійку найкращих учнів школи.

Трохи оговтавшись, я озирнулась по сторонах, намагаючись знайти Діму серед натовпу, але його ніде не було. Поспіхом пішла в коридор, але й там він був відсутній. Однак тут мені на очі потрапила Мілана і я вирішила, що якщо буду триматися поруч з нею, то обов'язково ще раз побачуся з Дімою.

Мілана помітила мене і привітно посміхнулася. Я підійшла до неї, коли раптом із сусіднього коридору до нас підійшов і Діма.

— Вона добре попрацювала, правда? — звернувся Діма до вчительки.

— Так, проте той хлопець, Арсеній, все ж був кращим, — жінка усміхнулася. — Саме він буде її головним суперником на основному етапі конкурсу.

— Але Ксю швидко зростає, як музикант, думаю, вона впорається.

— Дімо, — я затисла край манжета його білосніжної сорочки двома пальцями. — припини говорити так, ніби мене тут немає… — на цих словах я відвела погляд.

— Пробач, Ксю,— він усміхнувся. — Взагалі, я хотів привітати тебе.

— Дякую. — я усміхнулася у відповідь і відразу ж випустила приємну тканину з рук. — Але думаю, що мене ще зарано вітати... Я пройшла другою і це чітко показує те, що поки я далеко не фаворитка.

— Не правда, — не погодився Діма. — Представники вашої школи завжди фаворити на рівнях міста й області.

— І коли ви встигли так зблизитися? — Мілана хитро усміхнулась. — Ох, молодість-молодість...

— Мілано, припини, — Діма вказав поглядом на мене. — Ксенія ще не звикла до такого фамільярного відношення і твоєму втручанню в усі аспекти життя твоїх учнів... Вона ще навіть не твоя учениця, зменш оберти! А, як ти висловилася, «зблизилися» ми, коли я вибачився перед нею за те, що недооцінював її. Тепер ми друзі.

— Зрозуміло-зрозуміло... — жінка знову захихотіла. — Гаразд, мені документи деякі потрібно забрати, так! До вечора ти вільний, Дімо. Поїзд у нас о десятій, не запізнися, а то поїдемо без тебе... — на цих словах аж надто весела Мілана юркнула в якийсь кабінет.