Глава 2

Ніка

Пройшовши у вітальню ми сіли на диван. Я з острахом чекала, що вони мені скажуть. Та все ж, через декілька хвилин, мама почала:

– Те, що ми тобі скажемо є дуже важливим! Надіюся ти вислухаєш нас і зрозумієш,- ці слова вона сказала  невпевнено і з якимось острахом. – Колись, коли ти була маленька ми йшли з міста і я знайшла тебе під дверима під'їзду. Ти дуже сильно плакала…- змахнувши одиноку сльзу, мати продовжила.– Я не змогли пройти повз. Взявши тебе на руки, ти одразу перестала плакати і я зрозуміла, що не залишу тебе попри все. - в моїх думках почала вимальовуватися картина дитини і її плач. –Я хвилювалася, як тебе сприйме Володя? І чи розділить він мої подальші наміри, -мама розповідала, а я сиділа і не могла нічого зрозуміти. В голові крутилося море запитань. Як так? 

– Мама марно переживала! Адже я полюбив тебе з першого погляду. І тоді ми разом прийшли до рішення, вдочерити тебе. З цим було немало труднощів, але нам все вдалося, - продовжив розповідь тато.

Я слухала мовчки, дивилася в одну точку і не могла зрозуміти своїх емоцій. Хочеться плакати і так само підійти та обійняти їх. Напевно це був просто шок. Так по черзі мама з татом розповідали ще багато різного. Я слухати уважно, та сказати хоч слово не могла. 

– Почекай, я зараз прийду! - наголосила швидко мама ,та побігла до своєї кімнати. 

– Доню, ти як?- запитав стурбовано тато. – Ти в нас дуже розумна і я впевнений, зробиш правильний висновок.

На ці слова я нічого не відповіла. Була трішки ображена і навіть не знала, що казати. Через хвиНа ці слину стукнули двері і я глянула на маму. Вона прийшла з маленькою, невідомою мені шкатулкою у руках.

– Це було з тобою,- мама відкрила її. Там я побачила маленький брастет з бісеру. На ньому був надпис: «Марія & Андрій.»– Так, там є імена. Швидше за все твоїх батьків. 

В одну мить я зірвалася з місця і побігла в свою кімнату. Хотіла побути на самоті і подумати  про всю цю ситуацію. Крутила в руках прикрасу і роздумала в голос.

–Як вони могли це приховувати стільки часу? Я б їх зрозуміла,- тихо бурмотіла собі під ніс. –Хоча звідки вони могли знати, як я відреагую… Думаю, я б теж боялася про таке сказати.

Роздуми дійсно допомогли, я зрозуміла багато чого. Вони мої батьки! Байдуже рідні чи ні. Саме ці люди доглядали за мною, виховували, любили, підтримували завжди. Ну і звичайно не кинули на призволяще... колись. Рідні батьки, не ті які дали життя, а ті які виховали і змогли підняти на ноги! 

Також згадала всі ті щасливі моменти і не дуже.

Відпочинок з батьками на морі і як мене вчили плавати. Ох це було щось! Та тепер я вмію плавати і все завдяки татові. Садочок я майже не пам'ятала, та школа запам'яталася назавжди.

Особливо пригоди в старших класах. Адже в молодших нічого такого цікавого небуло. Хіба що дьоргання хлопців за косички дівчат. Пам'ятаю, як ми завжди дратувалися і хотіли їх прибити через це. А от старші…це такі спогади. Їх можна перечислювати довго. Поїздки у різні міста, нічні зустрічі з друзями ,походи у кіно…та й не тільки це. Часто я вважала дивним те, що мені ніхто не подобався і тому не бувала на побаченнях. Хоча хлопці залицялися і не один раз. Та тепер розумію що нічого такого тут немає. 

А от в універі я зустріла, як я на той час думала "істинне кохання", але і тут доля вирішила погратися і підкинула різні сюрпризи. Він зустрічався зі мною лише через...СПІР! Це було дуже боляче, адже я його по-справжньому кохала. Та завжди собі говорю «Все, що не робиться - на краще!» 

Вийшла з кімнати і звернулася до батьків:

– Любі мої, дякую, що все розповіли, - нарешті наважилася говорити я. - Скажу чесно, я не знаю що зараз відчуваю, та як я можу на вас злитися чи ненавидіти?Ви мене виховали і не покинули. За це все я вам дуже вдячна. Для мене ви залишитеся рідними і я любитиму вас завжди! - сказавши це аж спокійніше стало.

– Дякую мила. Ми так боялися твоєї реакції, - із сльозами на очах промовила мама.– І вибач, що ми не розповідали раніше. Не знали, як правильніше це зробити. Та сьогодні зрозуміли, що ти маєш знати правду.  

–Все добре, правда. Я йду прогуляюся. Мені потрібно побути трішки на самоті.

–Я розумію. Довго не ходи, а то вже вечір,- з такою турботою і трішки хвилюванням сказала мама, ніби я маленька. Та мені стало дуже приємно і усмішка сама з'явилися на обличчі. 

–Добре, ма! 

Я пішла в сторону парку. Природа мене як завжди заспокоювала і надихала. А зараз саме такий момент, коли мені потрібно багато чого обдумати. І тут я часто бігаю зранку. 

Приблизно через годину я вже йшла додому. Я зрозуміла, що хочу знайти справдніх батьків (якщо вони звичайно живі), зрозуміти чому вони мене покинули. Та я не буду підганяти час, а поступово буду шукати якісь підказки. А зараз хочу віддатися такій омріяній  роботі. Думала, що на сьогодні пригод вже вистачить. Та не тут то було!

Вертаючись додому я несподівано зіштовхнулася з якимось чоловіком. Почала падати, але щоб не гепнутися, я різко зловила чоловіка за руку. Та схоже він і не очікував такого, і ми обоє впали. Ну треба ж такому статися? 

Помаленьку події починають набирати обертів. І ось в нас зявився новий герой. Як думаєте,яку роль він зіграє у цій книзі? Якщо не важко, то діліться враженнями. З радістю прочитаю здогадки кожжного)