Епілог

- Матвію, куди ми їдемо? — спитала я, намагаючись роздивитися дорогу крізь блискуче сонце.

Він допомагав мені сісти в новесеньку машину. Так, на сьомому місяці вагітності це було зробити нелегко, але з коханим чоловіком все здавалось можливим. З моменту нашого весілля Матвій став найтурботливішим, постійно вигадував сюрпризи, намагаючись підняти настрій.

Після того, як він відправив моїх батьків у подорож по Європі, я вже зовсім не знала, чого очікувати. Це було так мило, адже мама ніколи не була закордоном, а тато лише одного разу у Польщі по роботі. Вони вже тридцять років не мали нормальної відпустки, завжди працюючи, щоб забезпечити нам з сестрою життя. Тепер же вони побачать світ.

Поправивши сукню, я зручно влаштувалася на сидінні. Незважаючи на те, що був квітень, мені було жарко, і я почала обмахувати себе якоюсь маленькою книжечкою. Ех, треба було заплести хвостик, але я хотіла виглядати гарно.

Останнім часом погода завдавала мені чимало клопоту: то холодно, то жарко, вітер дме не так, як хочеться. Аня казала, що при вагітності таке нормально. Хоча я не пам’ятала, щоб вона сильно псувала нерви Льоші — можливо, він просто мовчав.

- Це буде сюрприз для всієї нашої родини, кохана, — посміхнувся Матвій, сідаючи за кермо та взявши мене за руку. — Я впевнений, тобі сподобається.

Не люблю сюрпризи, але відчувала, що він зробить щось особливе. За два роки нашого життя він навчився відчувати мене без слів. Спершу це лякало — особливо коли ми почали жити разом після весілля. Кажуть, побут вбиває кохання, але між нами нічого не змінилося. Навпаки, кохання лише спалахнуло з новою силою.

Я пам’ятала, як пів року тому дізналася про вагітність. Ми з Матвієм часто говорили про дітей, і здавалось, що обидва були готові. Спробували не раз, але нічого не виходило, і нас заспокоювали: «на це потрібен час». Он у Вероніки теж поки не виходило, але вони не засмучувалися.

Тож ми просто почекали. І коли лікар повідомив, що у нас буде донечка, я відчула, як серце розлилось щастям. Матвій буквально носив мене на руках, не дозволяючи нічого робити. Відчувала себе як музейний експонат. А коли дізнався, що буде донечка... його очі світилися так, ніби він бачив сонце у власних руках.

Через десять хвилин ми зупинилися біля будинку в престижному районі на околиці міста. Його оточував паркан, а на в’їзді стояла охорона. Нас легко пропустили, коли Матвій показав картку. Я гадала, що нас чекає знайомство з родичами, але ми вже два роки одружені. Софійка ж зараз готується до свого весілля.

Чоловік допоміг мені вийти та повів до дверей, відчинивши їх ключами. Дитина порухалася у животі, відволікаючи від хвилювання, але на мить все стихло.

- Ого… — прошепотіла я, коли ми зайшли на подвір’я.

Велике подвір’я з басейном і дитячими гойдалками, широкий сад із різноманітними деревами, де вже виднілися стиглі плоди. Сам будинок двоповерховий, пастельних тонів, із величезними вікнами, що розтягувалися інколи на всю стіну.

Всередині все ще вражало. Величезна кухня, що переходила у вітальню, все у світлих кольорах, відчуття затишку та легкості. Блакитна кімната на першому поверсі та ванна. На другому — дві кімнати та ванна, одна з балконом у бузкових тонах із широким ліжком. Меблі були в наявності, але дрібниць, які роблять будинок живим, не вистачало.

Та коли Матвій відчинив двері в другу кімнату, я мало не втратила дар мови. Все було оформлено у ніжних рожево-бежевих тонах, безліч дитячих речей, іграшок, меблів, а посередині маленьке ліжечко.

- Матвію, це… — прошепотіла я, не вірячи очам.

- Це наш будинок, — чоловік обережно обійняв мене, поклав руку на живіт. — Я будував його для нашої родини з того моменту, як дізнався, що нас стане троє. Спеціалісти виконали роботу, але я контролював усе, допомагав і обирав кожну деталь. А це кімната нашої донечки, Улянки. Вона ж у нас буде маленька принцеска, тож і замок має бути відповідний.

Сльози навернулися на очі. Вагітність зробила мене сентиментальною, але і будь-яка дівчина розплакалася б у такому моменті. Він приготував усе для нас. Я міцно обійняла його та поцілувала. Чи могла я тоді повірити, що цей нахаба стане для мене всім світом?

- Я кохаю тебе, — прошепотіла я. — Дякую, що робиш усе це для нас.

- І я тебе кохаю. Понад усе на цьому світі, — він посміхнувся, поглянув на живіт. — Скоро у тебе з’явиться конкурент.

- Думаю, я переживу це, — розсміялася я. — Який же ти у мене Придурок.

- А ти все така ж Заноза, — з любов’ю сказав Матвій. — Але моя Заноза.

Я поцілувала його знову. Стоячи в будинку, у кімнаті нашої майбутньої донечки, я згадала свій приїзд до Києва з надією на нове життя. І воно здійснилося: я отримала свою казку. І ні, це не був фінал нашої історії. Це лише початок великої, неймовірної пригоди нашої родини.

- Матвію, а можна я трохи обійду сад? — раптом промовила я, і він лише усміхнувся, киваючи головою.

Я повільно йшла по стежці, милуючись кожним кущиком, кожним деревцем. Сади в Києві не часто так доглянуті, а тут усе дихало спокоєм і світлом. Базальтові плитки на доріжках, легкий аромат квітів і свіжої землі — відразу відчувалося, що це не просто будинок, а справжнє сімейне гніздечко. Птахи піднімалися з дерев і співали свої ранкові мелодії, а маленькі промені сонця грали на поверхні басейну.

- Дивись, — почула я його голос позаду. — Я думав про все, навіть про те, як ти будеш гуляти з нашою Улянкою тут. Можна робити перші кроки, саджати її на гойдалки…

Я обернулася і побачила його, що стоїть біля басейну, руки в кишенях, але погляд такий ніжний, що я не могла відвести очей. Його щастя зливалося з моїм, і мені здавалося, що наші емоції зробили цей світ трохи яскравішим.

- А тут можна посадити троянди, а тут зробити невеликий городик для Улянки, — продовжував він, ведучи мене до куточка саду, де росли вже молоді саджанці. — Кожен кущ я вибирав із думкою про вас обох.

Я присіла на лавку, торкаючись руками холодного дерева, і зітхнула: серце наповнилося такою любов’ю, що здавалося, його можна було відчути не тільки всередині себе, а й у повітрі.