Глава 21

Сьогодні найщасливіший день мого життя — я стану дружиною Матвія. І ця думка так не давала мені спокою, що за минулу ніч мені майже не вдалося поспати. Ночувала, до речі, я в Ані, бо згідно з традиціями наречений не має бачити мене до самого весілля. Спочатку пів ночі я лежала та уявляла наше майбутнє життя. І весь час зводилось все до того, що в один момент я його придушу. Але потім таки себе впевнила, що ми будемо ідеальною сімейною парою, все ж за ці два роки нічого не сталося між нами поганого. Тільки я збиралась таки заснути, як прийшла інша думка — а раптом Матвій передумав і просто не прийде на весілля? А що, он скільки разів так робили у фільмах. Хто знає, може він поспішив зі своїм рішенням. Та він стільки готувався до того, аби зробити мені пропозицію. Ще й нервував, коли наближався день Х. Та о четвертій мені все ж вдалося заснути.                                   

Але з шостої ранку Аня та Вероніка мене мучили, адже наречена немає довго спати, а вона і так дала мені поблажку. Принаймні, мені сказали, що я маю так думати. Спочатку приїхали стилісти, що зробили мені надзвичайну зачіску та макіяж. Моє волосся було накручене та розплетене. Проте, кілька локонів збиралося ззаду, створюючи якийсь дивний візерунок. Туди ж кріпилася коронка, яка притримувала фату. І яке ж щастя, що манікюр мені зробили ще вчора. Я віддала перевагу простому французському дизайну. Потім мене вдягли в мою сукню, та прийнялись перевіряти аксесуари. Ще перед весіллям Аня мені подарувала сапфіровий кулон, що належав її матері. Вона сказала, що це символ нашої дружби. І я вирішила, що не зніматиму його.                                                                                                         

Але я переживала дуже сильно. Сама не знаю чому. І коли я вже була остаточно на нервах, із вулиці почулися крики хлопців. Виглянувши, я побачила Матвія, Олексія, Артема та Дениса. Всі четверо в костюмах, та з таким настроєм, ніби готові мене силою видавати заміж. Свідками стануть Артем та Вероніка, адже ми то були в Ані. Видно, мама вирішила відігратись на повну, і йому доведеться мене викупати. А потім ми разом поїдемо до ресторану, де і пройде виїзна церемонія. І до вівтаря мене поведе батько. Але ото напридумували. То ж треба, поєднати європейські стандарти та український колорит. Шкода, що майже немає традицій із західної України. Проте нічого. Я ж впевнена, що ми ще повінчаємося. І там вже все буде по-львівськи.                                                                                 

Бідний Матвійчик, його на кожному поверсі очікувало завдання. А ми то зараз на шістнадцятому. Значить, він мав: станцювати канкан зі своїми друзями, проспівати пісеньку про дружбу, випити лимонного соку і таке інше. Та все ж, я почула крики біля дверей, а це значить, що мій наречений наближався. Відчинивши двері, я вже ближче побачила його. Який же він гарний, а сьогодні ще й очі світились від щастя. Матвій був вдягнений у чорний костюм та білу сорочку, а от від краватки вирішили відмовитись. А я й була не проти.                                                                                                             

- Ти в мене найпрекрасніша. Навіть не віриться, що ми таки змогли зробити це. - прошепотів він, обіймаючи мене. - Невже вся ця краса стане моєю?                                                                              

- Ну, це твій різдвяний подарунок. - розсміялась я. - Так що, руцями не чіпати. А то ще помнеш. Тим паче, я ж дівчинка пристойна. От коли отут. - я показала вільний безіменний палець. - Буде вже обручка, тоді й поговоримо. А поки відійди на відстань.                                                                      

- Поїхали вже. - розсміявся він. - Тепер я ще більше хочу, аби ти стала моєю дружиною.               

Я ж лише розсміялась, проте і справді був час йти, а то запізнимося на власне весілля. Та й нерви всі пропали, ніби їх і не було. Адже я готова стати щасливою.                                                                      

***                                                                                                                                                               

Ресторан був просто неймовірним. Великий, з чистими білими стінами, великими столами в старовинному стилі, а посередині танцювальний майданчик. Набагато простіший, ніж був у Ані з Льошою, але я сама це обирала. Все в сріблясто-блакитних тонах та прикрашено живими квітами. І ця арка, вона була така красива, що аж перехоплювало дух. Все саме так, як я собі мріяла. На кожному столі букет. І величезні панорамні вікна замість всіх стін. А коли вже свято буде у самому розпалі, ми продовжимо на дворі, де все так само було прикрашено. І саме там ми запустимо небесні ліхтарики.                                                                                                                                                       

- Готова, доню? - спитав тато.                                                                                                                    

Не довіряючи своєму голосу, я лише кивнула. Хвилювання знову повернулося з новою силою, ніби образившись, що про нього забули. Хоч би не впасти перед усіма. Взявши мене під руки, тато повів мене по проходу до арки, де вже чекав Матвій. Те, як він дивився на мене... Від цього хотілося плакати, але не можна. Не зараз. Та й не варто більше, адже тепер він лише мій. Моя маленька родина, яка з часом стане більшою.                                                                                                                                     

- Бережи її. - сказав тато, віддаючи мою руку майбутньому чоловіку.                                                        

Я помітила, що він витирав сльози. Ох, вже вдруге його бачила таким сентиментальним. Перший раз був на весіллі Наталі. Все-таки, обидві його доньки відправилися в повністю самостійне життя. Я розуміла, що він чоловік, проте таке розчулить будь-кого. Все-таки, він нас дуже любить. Цікаво, чи буде і Матвій так само реагувати, коли наша донечка виходитиме заміж? Рано чи пізно, але це ж має статися. Думаю, він ніби відриватиме шматочок від себе.