Глава 19

Вже за місяць я стану офіційною дружиною Матвія. І навіть тепер, коли він сидів поруч, тримаючи мою руку, мені досі було важко повірити в це. Скажу чесно: статус нареченої зовсім відрізняється від того, щоб бути просто дівчиною. Ти розумієш, що зовсім скоро твоє життя зміниться назавжди.

Після весілля ми будемо постійно жити разом, вести спільний побут, планувати бюджет і, можливо, вже незабаром — спільну дитину. Уявляю, як я приїду на наступну зустріч випускників школи чи університету і буду розповідати всім, що заміжня та щаслива. Це такі неймовірні відчуття, що словами їх просто не описати.

Наступного дня ми подали заяву, і вже за місяць станемо чоловіком і дружиною. Здається, місяць — це так багато, але я пам’ятаю, як за один день минула підготовка до свята Ані та Льоші. А тут усе буде ще швидше.

Останні тридцять днів вільною людиною, а далі — Дем’яновська Оксана Сергіївна. Прізвище та документи ще треба буде змінити, але це приємна клопітка робота, що лише додає відчуття майбутніх змін. Можна було б залишити своє, але я не хотіла. Я хочу бути частиною його світу повністю.

Спочатку я планувала скромне й тихе весілля. Але це виявилося неможливим з кількох причин. По-перше, ми медійні особистості — за нами постійно стежить преса. По-друге, Аня, Вероніка, мама та Софійка розгорнули таку активну підготовку, що мені залишалося лише погоджуватися з тим, що вони обирали.

Так, мою думку враховували, але радше давали вибір без вибору: троянди чи лілії, білі скатертини чи світло-блакитні. Якби вони обрали щось зовсім неприйнятне, я б, звичайно, сказала, що це не для мене, але поки все мене влаштовувало.

Тато, Матвій та хлопці прийняли рішення абстрагуватися від постійних суперечок щодо весілля. Вони виконували лише те, що їм казали, і цього було достатньо. Матвій навіть жартував, що сам влаштує нашу першу річницю, і тоді все буде так, як вирішить він. Я сміялася про себе: «Ну добре, коли у мене буде донька, я теж вмовлю її зробити так, як хочу я».

А чим ближче наближався день Х, тим сильніше я нервувала. Ні, я не передумала. Просто страх з’являвся з дрібниць. А раптом між нами все зміниться? Може, Матвій розлюбить мене? Може, я йому не сподобаюся в ролі дружини? Почалася думка про побут: щодня бачити одне одного, вирішувати дрібні питання, сваритися, миритися. Я боялася, що не зможу піти додому після сварки, залишитися наодинці з собою. Хоча наша квартира завжди буде поруч, і це давало певний спокій.

Його погляди, слова, дрібні дотики — усе говорило, що він в захваті від ідеї весілля. Він не показував цього надто активно, але я вже досить добре його знала, щоб розуміти справжні емоції. І я знала, що все буде добре. Лишалося зовсім трохи — і я отримаю своє «довго і щасливо».

За тиждень до весілля ми вирішили придбати дві весільні сукні. Мабуть, від хвилювання й суєти найголовніше просто вислизнуло з голови. І ось ми стоїмо в одному з найвідоміших салонів Києва, приміряючи чергове плаття. Жодне мені не подобалося. Воно могло б бути модним, розкішним, але не таким, як у моїх мріях.

— Це все не те, — сказала я у відчаї, відчуваючи, як сльози навертаються.

— А яке ти хочеш? — поцікавилася Аня, спостерігаючи за мною уважно.

— Я хочу щось просте, — відповіла я. — Пишне, з мереживним верхом і такими ж прикрасами, але без рукавів. Друге щось подібне, не надто барвисте. Ось це, — я вказала на одне із суконь. — Робить мене схожою на барбі, а від весільного торта мене важко буде відрізнити.

— Ага, і Матвій втече, побачивши таке, — розсміялася Софійка.

Я відчула бажання кинути в неї щось легке, але стрималася. Сльози і сміх боролися одночасно, і я розуміла: потрібно знайти ідеальне плаття, щоб не руйнувати магію свята.

— Добре, знімай це і поїхали, — сказала Аня рішуче.

— Куди? — запитала я, спантеличена.

— Оксано, занадто багато питань, — усміхнулася подруга. — Руки в ноги і кабанчиком в машину. І ви теж, — додала, звертаючись до мами та Софійки. — Маємо встигнути.

Я підкорилася, хоч і не знала, що нас чекає. Через п’ятнадцять хвилин ми зупинилися біля невеличкого, але затишного будиночку. Аня подзвонила, і за кілька хвилин вийшла невисока блондинка з яскравими зеленими очима. Вона була навіть нижча за мене, але в очах горів талант і впевненість.

— Аня, привіт! — міцно обійняла подругу.

— Даринко, привіт! Ми до тебе за допомогою. Цій панночці терміново потрібна весільна сукня, і я знаю, що в тебе вони найкращі, — пояснила Аня, показуючи на мене.

— Чудово, заходьте всередину, — посміхнулася Дарина, запрошуючи нас у дім.

І що ж я там побачила! Сотні суконь, різних фасонів, від ніжних і простих до розкішних і вишуканих. Моє серце завмерло від захвату. Це був як Діснейленд для наречених.

— Ось, обирайте, — сказала Дарина. — Я зараз закінчу дещо і спущуся до вас.

Я почала переглядати сукні одну за одною. Кожна була прекрасна, але я шукала свою. Мама й Аня обережно підтримували мене, а Софійка, як завжди, додавала свій дотепний коментар.

— Звідки в тебе така знайома? — запитала мама.

— Ми з Дашею вчилися в одному класі. Вона зараз дизайнер, її роботи популярні за кордоном, але для нас робить за символічну ціну, — пояснила Аня.

І тоді я знайшла її — сукню моєї мрії. Ідеально сіла, мереживо, легкий шлейф, витончені прикраси. Я відчула, що це вона. Через кілька хвилин ми знайшли другу для іншого образу, і я вже знала: тепер Матвій не позбудеться мене. У мене була весільна сукня. І з цим відчуттям щастя, хвилювання та нетерпіння я відчула, що наше справжнє життя тільки починається.

Я ще тримала у руках першу сукню, і відчуття було неймовірним. Таке враження, що вона була створена саме для мене, немов маленький шматочок мрії, який раптом ожив. Аня вже махала руками, показуючи на другу — вона теж була прекрасною, але зовсім іншою, більш легкою та граційною. Це на церемонію, а це для святкування, пояснювала подруга, а я відчувала, як серце б’ється швидше.