Глава 17

Цілий тиждень я була як на голках. І за весь цей час вдома була лише раз, а решту часу проводила в лікарні поряд з Матвієм. Та не було ніяких покращень. Хлопець не приходив до свідомості. Але я вірила, що скоро він буде поряд зі мною. Знала, що він прекрасно чує і бореться, аби прокинутися. Він дуже сильний, і знає, що занадто багато людей тут чекають на нього. Матвій не залишить нас тут самих. Він обіцяв мені, що ми станемо чоловіком та дружиною. А потім в нас народиться маленька принцеска. А як вона тепер з'явиться без тата?                                                                                  

Аня, Вероніка, Льоша, Артем та навіть Денис теж чергували тут, правда по черзі. І я відчувала їх підтримку. Завжди мріяла мати справжніх друзів, які не зрадять і підтримують у важкий момент. І, нарешті, в мене такі з'явились. Здавалося, всі мрії здійснились в один момент. От тільки Матвій отямиться, і все буде просто чудово. Я навіть спечу щось до такого випадку. Він колись розказував, як в дитинстві мама робила шоколадно-банановий пиріг з корицею, і він уплітав його за один вечір. От тільки потім вона постійно була зайнята роботою, та на вихідних все ж радувала улюбленого синочка. В інтернаті їх вихователь намагалась приготувати по рецепту, але виходило зовсім не таке, як в мами. А може в мене буде саме таке...                                                                                                            

В цей день, я, як і раніше, сиділа біля Матвія, читаючи йому книжку. Це була нова історія Ані, яку ми от-от отримали від видавництва. Це була книга про дівчину, що врятувала цілий світ, будучи супергероєм. От тільки я знала, чим же все завершиться. Але хлопцю спойлерити не хотілося. Аж тут його повіки затріпотіли, і він почав рухати пальцем. Ще мить, і його очі трохи привідкрились. Побачивши це, я одразу кинулась кликати лікаря. Він ж змусив мене поки вийти з палати. Я одразу ж зателефонувала друзями, і зовсім скоро всі були тут.                                                                                                            

Цілих сорок хвилин ми провели в очікуванні. І я молилась всім святим, аби з Матвієм все було добре. Це ж добрий знак, справді? От тільки в фільмах інколи активність у людини в комі прокидається в моменти останнього подиху. Але я в таке навіть не хотіла вірити. Він повернеться до мене, і я більше ніколи не відпущу його від себе. Сльози, які не припинялися весь цей тиждень, потекли з новою силою. Я ж так кохала його.                                                                                                                                       

Аж от вийшов Руслан Петрович, але на цей раз посміхаючись. Мені стало цікаво, скільки ж разів він повідомляв родичам про смерть за двадцять років своєї роботи? А скількох людей врятував? От він, справжній супергерой нашого часу.                                                                                                             

- Що там? - спитала я.                                                                                                                                        

- Матвій отямився. - він широко посміхнувся нам. - Тільки він ще пробуде якийсь час в лікарні, але ви можете з ним побачитись.                                                                                                                        

- Дякую. - я його знову обійняла, відчуваючи, як сльози потекли знову. - Знаєте, таке відчуття, ніби ви справжній чарівник. Адже якби не ви, Матвій би не вижив.                                                                       

***                                                                                                                                                                  

Ну, я планувала чітко триматись і спокійно поговорити з Матвієм. Але коли побачила його, то не стрималась і кинулась обіймати хлопця. Досі не вірилось, що він живий і з ним все в порядку. Ні, я вірила, що так і буде. Але все ж були побоювання. Але тепер..                                                       

- Тихо, Оксанко, я тут. Я живий. - він почав гладити мене по голові. - Тепер все буде добре. З нами обома все буде добре.                                                                                                                                 

- Як ти нас налякав. - схлипувала я. - Не смій більше ніколи мене так лякати, чуєш? Я кохаю тебе, тому тільки спробуй кудись дітися від мене. Ти обіцяв мені, що будеш поряд. І проведеш щасливе, повне моїх скандалів та сцен життя. - я побачила, що він посміхається. - Що?                                                      

- Ти кохаєш мене. - відповів Матвій.                                                                                                             

- А ти як думаєш? - я не хотіла відпускати його. - Я кохаю тебе. І коли ти подзвонив... Якби лікарі хоч трохи запіхнились. Ти знаєш, що я мало не посивіла? Ні, це звичайно виглядає не погано, але ж не в двадцять два роки. Кого би наша Улянка називала "татком"? Та її би взагалі тоді не було. Уявляєш, що могло статися?                                                                                                                                        

- Тепер все добре. - я заплакала знову, а хлопець притягнув мене ближче. - Я тебе теж кохаю. Сильніше за все. І пробач мені, я би справді не кинув тебе знову. Олег... я сказав йому все чітко, адже мене більше не цікавлять його пропозиції. Я знайду собі іншого агента, або взагалі зміню роботу. Аби тільки ти була поряд.                                                                                                                                        

- Я знаю. - прошепотіла я. - Ніколи мене більше не відпускай, будь ласка. Я не зможу без тебе.            

- Ніколи не відпущу.