Глава 17

Цілий тиждень я була як на голках. І за весь цей час вдома була лише раз, а решту часу проводила в лікарні поряд з Матвієм. Та не було ніяких покращень. Хлопець не приходив до свідомості. Але я вірила, що скоро він буде поряд зі мною. Знала, що він прекрасно чує і бореться, аби прокинутися.

Він дуже сильний, і знає, що занадто багато людей тут чекають на нього. Матвій не залишить нас тут самих. Він обіцяв мені, що ми станемо чоловіком та дружиною. А потім в нас народиться маленька принцеска. А як вона тепер з'явиться без тата?

Аня, Вероніка, Льоша, Артем та навіть Денис теж чергували тут, правда по черзі. І я відчувала їх підтримку. Завжди мріяла мати справжніх друзів, які не зрадять і підтримують у важкий момент. І, нарешті, в мене такі з'явились. Здавалося, всі мрії здійснились в один момент. От тільки Матвій отямиться, і все буде просто чудово. Я навіть спечу щось до такого випадку.

Він колись розказував, як в дитинстві мама робила шоколадно-банановий пиріг з корицею, і він уплітав його за один вечір. От тільки потім вона постійно була зайнята роботою, та на вихідних все ж радувала улюбленого синочка. В інтернаті їх вихователь намагалась приготувати по рецепту, але виходило зовсім не таке, як в мами. А може в мене буде саме таке...

В цей день, я, як і раніше, сиділа біля Матвія, читаючи йому книжку. Це була нова історія Ані, яку ми от-от отримали від видавництва. Це була книга про дівчину, що врятувала цілий світ, будучи супергероєм. От тільки я знала, чим же все завершиться. Але хлопцю спойлерити не хотілося.

Аж тут його повіки затріпотіли, і він почав рухати пальцем. Ще мить, і його очі трохи привідкрились. Побачивши це, я одразу кинулась кликати лікаря. Він ж змусив мене поки вийти з палати. Я одразу ж зателефонувала друзями, і зовсім скоро всі були тут.

Цілих сорок хвилин ми провели в очікуванні. І я молилась всім святим, аби з Матвієм все було добре. Це ж добрий знак, справді? От тільки в фільмах інколи активність у людини в комі прокидається в моменти останнього подиху. Але я в таке навіть не хотіла вірити. Він повернеться до мене, і я більше ніколи не відпущу його від себе. Сльози, які не припинялися весь цей тиждень, потекли з новою силою. Я ж так кохала його.

Аж от вийшов Руслан Петрович, але на цей раз посміхаючись. Мені стало цікаво, скільки ж разів він повідомляв родичам про смерть за двадцять років своєї роботи? А скількох людей врятував? От він, справжній супергерой нашого часу.

- Що там? - спитала я.

- Матвій отямився, - він широко посміхнувся нам. - Тільки він ще пробуде якийсь час в лікарні, але ви можете з ним побачитись.

- Дякую, - я його знову обійняла, відчуваючи, як сльози потекли знову. - Знаєте, таке відчуття, ніби ви справжній чарівник. Адже якби не ви, Матвій би не вижив.

Ну, я планувала чітко триматись і спокійно поговорити з Матвієм. Але коли побачила його, то не стрималась і кинулась обіймати хлопця. Досі не вірилось, що він живий і з ним все в порядку. Ні, я вірила, що так і буде. Але все ж були побоювання. Але тепер..

- Тихо, Оксанко, я тут. Я живий, - він почав гладити мене по голові. - Тепер все буде добре. З нами обома все буде добре.

- Як ти нас налякав, - схлипувала я. - Не смій більше ніколи мене так лякати, чуєш? Я кохаю тебе, тому тільки спробуй кудись дітися від мене. Ти обіцяв мені, що будеш поряд. І проведеш щасливе, повне моїх скандалів та сцен життя, - я побачила, що він посміхається. - Що?

- Ти кохаєш мене, - відповів Матвій.

- А ти як думаєш? - я не хотіла відпускати його. - Я кохаю тебе. І коли ти подзвонив... Якби лікарі хоч трохи запізнились. Ти знаєш, що я мало не посивіла? Ні, це звичайно виглядає не погано, але ж не в двадцять два роки. Кого би наша Улянка називала "татком"? Та її би взагалі тоді не було. Уявляєш, що могло статися?

- Тепер все добре, - я заплакала знову, а хлопець притягнув мене ближче. - Я тебе теж кохаю. Сильніше за все. І пробач мені, я би справді не кинув тебе знову. Олег... я сказав йому все чітко, адже мене більше не цікавлять його пропозиції. Я знайду собі іншого агента, або взагалі зміню роботу. Аби тільки ти була поряд.

- Я знаю, - прошепотіла я. - Ніколи мене більше не відпускай, будь ласка. Я не зможу без тебе.

- Ніколи не відпущу, - тихо сказав він.

І він мене поцілував. Ніжно, але в той же час так пристрастно. Я справді кохала його, і тепер все має бути по-іншому. Я більше не дозволю, аби щось завадило нашим стосункам. Тепер нас навіть не розлучить кінець світу.

Ще шість днів Матвій був в лікарні. Весь цей час я знову не відходила від нього, допомагаючи йому освоїтись. Було важкувато, та Матвій зміг впоратися. Ми впоралися. Але так приємно було піклуватись про когось.

І от, нарешті, настав день його виписки. Я була така щаслива, що просто не передати словами. Ми пройшли через це разом. І тепер я точно не була готова відпускати його. Після того, як я мало не втратила його, багато що змінилося.

- Оксанко, хотів поговорити з тобою, - сказав Матвій

Він присів на лікарняне ліжко, притягуючи до себе на коліна. І це було так... правильно, чи що. От би все життя так провести. Мені б цього дуже хотілось.

- Я хотів тобі подякувати за все, що ти зробила для мене. Ти була поряд весь час, - він обережно поцілував мою руку. - Я знаю, що колись казав, що подарую це на місяць стосунків. Але ми і так багато часу втратили. Загалом от...

Він протягнув мені якісь ключі з гарним брелочком у вигляді сердечка. Це було так мило. Проте я не усвідомлювала для чого мені ця річ.

- Це що? - не зрозуміла я.

- Я хочу, аби ти переїхала до мене, - він посміхнувся. - Я ж пообіцяв завжди бути поряд. Тому, якщо ти згодна, то...

- Я згодна, - посміхнулась я.

Матвій ж притягнув мене ближче та поцілував. От на таке майбутнє я згодна. Кожного ранку бачити його, прокидатися разом та засинати. Хіба може бути щось краще?