Глава 16

Біль заглушив всі інші думки в моїй свідомості. Цього просто не може бути. Тільки не Матвій. Я не можу, не хочу в це вірити. Це все просто сон, страшний та жахливий. І от-от я відкрию очі та наберу Матвія, погодившись з ним поговорити. Там я скажу, що кохаю його, і ми будемо щасливі разом. Все так і є. Це просто сон. Адже це все не може бути по-справжньому. Я не можу його втратити. Ми ж мали такі плани на наше щастя. Я хочу весілля, хочу відсвяткувати першу річницю на березі океану. І я хочу, аби наша донечка, наша маленька принцеска називала його татком. Аби ми поїхали відпочивати родиною, і він би носив Улянку на плечах, а дівчина б намагалась дотягнутись до сонечка. А тепер... Тепер це все зруйнувалось в один момент.                                                                                 

Але друзі, що так само плакали поряд, та лікар, який старанно ховав погляд давали зрозуміти, що це все по-справжньому. Але чому? Чому саме він? Матвій був дуже хорошою людиною. І нехай я не завжди це розуміла, але це справді було так. Він був неймовірним. І я так сильно його кохала. Як тепер ми будемо без нього. Навіщо взагалі все це?                                                                                 

- Господи, - закричала я. - Чому ти забрав саме його в мене? Чому? Невже він був не вартий життя? Матвій же просто хотів бути щасливим, а ти відібрав в нього це право. Як взагалі після цього можна вірити в тебе? Я не хочу, не вірю, що ти існуєш. Інакше ти би так не вчиняв з людьми. Ти забираєш тих, хто так потрібен тут, на землі. Я ненавиджу це. Ненавиджу... - я почала бити кулаком по стіні. - Ти зруйнував все... Матвію, будь ласка, повернися до мене.                                                                        

Я заридала ще голосніше, відчувши, як Аніни руки охопили мене за плечі, але я не могла зупинитись. Я не хочу цього. Будь ласка, нехай це все виявиться якоюсь помилкою. Навіщо взагалі жити тепер? Як? Все життя згадувати його і думати про те, що було б, якби Матвій був поряд. Або ще гірше, прожити з чоловіком, якого не кохаєш... Але тепер так і буде. Я більше не зможу кохати, адже Матвій був тим самим для мене. Він був моїм світом, порятунком в темряві. Навіть той рік, що я провела в Туреччині, я думала про нього. І лише його фотографії, новини про його життя, давали мені сили рухатися далі й щось робити. Я хотіла довести йому. Але зараз в цьому більше немає сенсу...          

А як же Софійка... Як вона переживе смерть свого старшого брата? Вона втратила все — своїх батьків, можливість ходити, а тепер ще й рідну людину. Вона сильна дівчина, але таке навіть її здатне підкосити. Стільки болю Бог завдав, забравши його. Чому? Чому він?                                                    

- Руслане Петрович, скоріше, йдіть сюди. - крикнула медсестра з палати Матвія.                           

Лікар же швидко забіг туди, закриваючи двері. А я просто не розуміла, що відбувається. Як і ніхто з тут присутніх. Це ж добре, чи не так? Якщо щось термінове, значить Матвій ще може бути живим. Ще не все втрачено. Все має бути так. Він має вижити. Це просто була клінічна смерть. Нехай він навіть буде не таким як раніше, але аби ж він тільки був поряд. Я вже згідна на все...                                           

Ще цілу годину я провела в незрозумілому стані. Сльози не на мить не припинялися, хоча, здавалось би, запас давно мав закінчитися. Проте ні... Я знову звернулась до Бога, вимолюючи життя для Матвія. Я знаю, що він чув мене. І я просила, нехай він покарає мене за мої слова, нехай я буду страждати, аби тільки він вижив.                                                                                                                                     

Ми просто не знали, що відбувається. Але лікар поки не виходив, і я це розцінила, як добру новину. Матвій міг бути живим. Це значить, що з ним все добре. Ми зможемо впоратися з будь-чим, аби він тільки був тут.                                                                                                                                       

- Давай. - прошепотіла я. - Ти сильний, ти впораєшся з усім і повернешся до мене. Ти обіцяв мені, що ніколи не покинеш. - я витерла сльози. - Я пробачу тобі все, аби тільки ти завжди був поряд. Ми одружимось, і я народжу тобі дитинку. Все так і буде.                                                                        

Ці слова я повторювала як мантру. І, здається, вони допомогли. Адже вийшов лікар з ще більш втомленим виглядом, ніж до того. І я була не готова до того, аби знову почути новину про остаточну смерть Матвія. Мені здається, ще трохи і я просто втрачу свідомість. Важко було усвідомлювати, що я можу його втратити.                                                                                                                                       

- Він пережив клінічну смерть. - промовив Руслан Петрович. - Відкрилася рана, і ми знову прооперували його. Та зараз його стан критичний. Він в комі, і що буде далі, побачимо лише після того, як він отямиться. Якщо він отямиться. Та ви маєте вірити в краще.                                                      

- Дякую вам. - я не стрималась та обійняла його. - Ви просто врятували сьогодні не одне життя, а як мінімум два.                                                                                                                                       

Він же лише знічено посміхнувся, та поспішив піти. Що ж, шанс ще є... І, можливо, я і можу щось зробити для того, аби ми перемогли смерть. І я збираюсь це зробити.                                                      

***                                                                                                                                                                  

Так дивно було бачити Матвія в такому стані. Весь в синяках та пораненнях, голова забинтована, а від тіла йдуть якісь трубочки, що під'єднуються до різних апаратів. Що ж, я не медик, тому для мене виглядає все саме так. Але це страшно, адже саме ці речі й підтримували в ньому життя. Він продовжував боротися, намагаючись повернутися до мене.