Глава 15

Цілий вечір я сиділа та думала над словами Ані. Це і справді було важко все усвідомлювати. Ну от така я людина. Чомусь, легше повірити в те, що не кохають, ніж в справжні почуття.

Я одразу ж згадала нашу розмову тоді, в перший день зйомок серіалу "Королівська кров". Він же тоді намагався натякнути мені про те, що був змушений так вчинити зі мною. А я і не зрозуміла. Ну от це проблема для мене. Я завжди вірю на слово. Тим паче, в мене трохи проблема з самооцінкою, і я в усьому шукаю якийсь прихований сенс.

Я ніколи не мала якихось невдалих стосунків, адже рідко взагалі давала комусь шанс. І в той час, як мої подруги закохувались та розчаровувались, я вчилась або допомагала мамі. Але в цих стосунках я пізнала вже майже все. І тепер боюся, аби в нас знову все не повторилось. Я не хочу, аби він знову розбив мені серце. Але Матвій клявся, що більше ніколи не зробить мені боляче.

Саме з такими думками я і заснула. Але сон мій був неспокійним. Щось дуже сильно тривожило, тому не витримавши й години, я відкрила очі й вперлася ними в стелю. Таке відчуття, ніби щось має от-от статися. І це розривало мене зсередини. Прокинулось дике бажання подзвонити Матвію і впевнитись, що з ним все добре.

Але я не встигла це зробити, адже він сам набрав мене. Руками, що дуже трусилися, я таки підняла слухавку. Не знаю, що ж зі мною таке відбувається. Я завжди вирізнялась сильним передчуттям. І зараз мені було по-справжньому страшно.

- Оксано, - важко сказав хлопець. - Я... я...

Від його голосу та тону моє серце мало не зупинилося. Було чутно, що з ним щось сталося. Я різко підскочила з ліжка та почала ходити по кімнаті. Я боялась, що з ним справді могло щось статися. Хоч би це було лише моє самонавіювання.

- Матвію, ти в порядку? Де ти? - не витримала я.

- Я хочу вибачитись за все перед тобою. За весь біль, що завдав, - він ледве підбирав слова. - Хотів ще раз сказати, що дуже сильно кохаю тебе. Понад усе на всьому світі. І я дуже хочу, аби ти була щаслива. Аби знайшла того, хто ніколи не образить тебе.

Ці останні слова мене особливо насторожили. А ще й цей металевий скрегіт. Не знаю чому, та по очах потекли сльози. Він ніби прощався, але я не хотіла цього. Будь-ласочка, нехай це все мені просто здалося.

- Матвію, що сталося? Скажи де ти, я зараз же приїду, - наполягла я.

- Ні, я просто... – казав він. – Я кохаю тебе...

- Матвію... - крикнула я, та дзвінок вже припинився.

Я відчувала, що з ним щось сталося. Швидко вдягаючись, я набрала Льошу. Паніка буквально заволоділа мною, і я не знала, що робити і куди бігти. Він його друг, тому точно щось вигадає.

- Ало, - не дивно, що його голос був сонним, адже друга година ночі.

- Матвій, з ним щось сталося, - я захлиналась сльозами. - Він тільки що дзвонив мені, прощався. Я... я боюся за нього... Зараз візьму машину і...

- Так, тихо, - я почула, що і він переживає. - Я зараз дам своїм його номер, вони проб'ють. Я вдягаюсь і підберу тебе.

Він роз'єднав дзвінок, а я так і не могла присісти. Що, якщо ми не встигнемо? Ні, Бог не може забрати його в мене. Хоч би все було добре, а я просто підняла паніку. Має бути добре. І ми завтра поговоримо. Я дам йому другий шанс, і все буде просто чудово. Ми будемо парою, а потім зіграємо чудове весілля.

Але з кожною секундою надія ставала все прозорішою. Я вийшла з квартири, прийнявши рішення дочекатись Льошу на вулиці. За мить він і під'їхав, і не сам, а з Аньою. Я одразу ж сіла на заднє сидіння, і хлопець рвонув з місця.

- Його відстежили по номеру телефону, - сказав хлопець. – Тепер ми маємо чіткі координати.

- Скільки їхати? - спитала я, заламуючи руки.

- Близько двадцяти хвилин, але я постараюсь встигнути набагато швидше, - Льоша не зводив погляду з дороги.

Я бачила, що і він був неабияк схвильований. Ще б, це його найкращий друг, з яким вони знайомі з дитинства. Думаю, що якби знав Артем, він би вже сидів тут поряд. Тепер мені зрозуміло чому Аня тут. Не лише тому, що Матвій її друг. Вона підтримує свого чоловіка.

За дванадцять хвилин ми зупинились посеред якогось поля, що знаходився трохи під ухилом від дороги. І вже після повороту я помітила машину, що перевернулась, і купа медиків та поліції. Ледве дочекавшись того, як Льоша зупиниться, я рвонула туди. Та поліція зупинила мене. Сльози котились по моїм очам, коли я бачила Матвія, якого непритомного і з жахливими ранами несли медики.

- Будь ласка, мені треба туди, - прошепотіла я. - Будь ласка.

Сильні руки підхопили мене, відтягуючи звідси. Але я не могла, я пручалась, адже мені потрібно бути зараз з Матвієм. Я маю бути там.

- Оксано, ми поїдемо за швидкою слідом, - це була Аня. - Чуєш, все буде добре. Давай, йдемо до машини.

Ніби у віддаленні я чула її. Та й думати зараз не могла, адже сльози душили мене і справді починалась істерика. Ні, так не може бути. Тільки не він. Ти не забереш його в мене...

Вже понад годину Матвій знаходиться в операційній. І за цей час я, здається, остаточно зійшла з розуму. Спочатку в мене була дика істерика зі сльозами, що просто не могли зупинитись. Від болю хотілось вити й кричати, адже цього просто не може статися. Він сильний, я вірю, що Матвій впорається і повернеться до мене. Ми ще нашій донечці будемо розказувати, який в неї чудовий та сильний тато.

А потім просто прийшла порожнеча. Тихо сівши на лавочку, я охопила свої коліна руками. Яка ж я була дурна. Невже важко було вислухати? Ні, це все моя гордість не дозволила поговорити з ним. Можливо, сьогодні б він нікуди не поїхав. А якщо з ним щось станеться... Невже це була наша остання розмова? А я ж навіть не сказала, як сильно його кохаю. Ні, навіть не варто думати про це. Матвій сильний, він впорається з усім. І повернеться до мене.

Поряд сиділа Аня в обіймах свого чоловіка, і вона тихенько плакала. Льоша ж теж був дуже сумний. Як і Артем, що міряв приймальню кроками. Як тільки ми приїхали сюди, Олексій подзвонив йому, і за п'ятнадцять хвилин хлопець вже був тут. По заспаному вигляду було видно, що він лише зараз прокинувся. Все-таки, між цими трьома дуже міцний зв'язок. Ці білі стіни почали давити на мене, коли вийшов лікар, втомлено знімаючи рукавички.