Глава 13

Пройшов час, а ми так і не вирішили з Матвієм, що ж нам робити. Наче повисли між двома світами — його й моїм. Ми залишили все так, як є, бо він дав мені час подумати, не тиснув, не вимагав негайного рішення. А я ж просто пливла за течією, дозволяючи думкам виносити мене туди, де легше дихати, хоча всередині все ще стояв густий туман сумнівів.

Кожного разу, коли я намагалася уявити наше спільне майбутнє, серце стискалося, і одночасно спалахувала надія, що можливо одного дня ми знову будемо щасливі. Але поки що я була неготова. Десь, глибоко всередині, у найпотаємнішому куточку душі, ще жив біль від того, що він колись обрав інший шлях. І хоч тепер я знала причину його вчинків, все одно було важко. Минуле стояло між нами, мов висока стіна, і кожного разу, намагаючись її пробити, я розбивала тільки власні руки.

Я розуміла, що на його місці, можливо, вчинила б так само. Певно, це було нестерпно боляче — робити вибір між мрією та коханням, між сестрою та собою, між майбутнім і сьогоденням. Я не могла уявити, що відчував він, коли вимовляв ті страшні слова. І тепер мені ставала зрозуміла його поведінка, його відстороненість, його останнє бажання. Але чи достатньо одного розуміння, аби залікувати рану?

Я справді хотіла стосунків із ним. Навіть дуже. Мріяла про життя, в якому ми були б разом, про дім, де пахло б кавою і свіжою випічкою, про дрібні сімейні сварки, які закінчуються сміхом. Хотіла колись вийти за нього заміж, народити маленьку принцесу й жити, як у казці: «жили довго та щасливо». Уявляла, як він стає на коліно, простягає руку з кільцем, і ми сміємося, плачемо, обіймаємося одночасно. Хотіла, щоб ми ділили одне ліжко, сперечалися через дурниці і завжди мирилися перед сном. Це були мої наївні, крихкі мрії, які світ розбиває легше, ніж скло.

Та життя рідко буває простим. Наближався день народження Матвія, і я раптом зрозуміла, що навіть не знаю, що йому подарувати. Пробувала уявити його радість, думала про речі, які могли б зачепити його серце, але жодна ідея не здавалася достатньо особливою. Врешті-решт зупинилася на новій гітарі — тій самій, про яку він давно згадував. Легкий металевий блиск струн, ідеально відшліфована дерев’яна поверхня — вона мала стати символом того, що я його розумію, навіть якщо не знаю всіх деталей його внутрішнього світу. От тільки я не була впевнена, чи вміє він на ній грати.

І тоді мене пронизала думка: наскільки я насправді знаю Матвія? Його улюблений колір, його дитячі страхи, таємні бажання? Напевно, лише те, що він дозволяв мені знати. І це була моя вина. Я ніколи не запитувала більше, боячись знайти щось, що може змінити образ ідеальної людини в моїй уяві. Але тепер, якщо у нас усе ж вийде, треба буде виправити це, відкритися і пізнати його по-справжньому.

Вечірка була невеликою. Не клуб, не натовп сотень людей — лише найближчі друзі, кілька колег і сімейних знайомих. Все відбувалося у нього вдома, затишно, зі свічками, тихою музикою і запахом кави, що змішувався з легким ароматом свіжої випічки. І все могло бути ідеально, якби не одна деталь — Олег Морозов.

Я знала його ще з перших тижнів знайомства з Матвієм. Тепер він був мені відверто противний. Я розуміла, що він просто виконує роботу — менеджер, продюсер, стратег. Але це було підло, низько, і кожен його крок нагадував про ультиматуми, тиск, про те, що він змушував Матвія робити вибір.

І все ж, не можу заперечувати — він був привабливий. Високий, підтягнутий, із коротким темним волоссям і чорними очима, в яких ховалася таємниця. Його погляд пронизував наскрізь, змушував відчувати себе маленькою й беззахисною. І я, не витримавши цього тиску, відійшла.

Подарувавши подарунок і привітавши Матвія, я ще трохи поговорила з Аньою, а потім вийшла на сходову клітку, аби вдихнути ковток свіжого повітря. Усередині було тісно, людно і задушливо. Кожен намагався виглядати щасливим, але за посмішками ховалася критика. Тобі кажуть: «Рада тебе бачити!» — а за спиною обговорюють, чому ти у цій сукні, чому без каблуків, чому волосся розпущене.

І це виснажувало, немов ти постійно йдеш крізь лабіринт чужих думок. Та ще більше мене вразило те, що я почула. На сходовій клітці стояли Матвій і Олег. Вони не бачили мене, але я чула кожне слово. Судячи з тону, вони сперечалися давно.

— Ні, досить, — злісно промовив Матвій. — Я і так робив усе, що, на твою думку, було найкраще для моєї кар’єри. Я через тебе покинув дівчину, яка стала сенсом мого життя. Ти змусив мене робити те, що хотів ти, а не я. І нагадаю: це лише ти вважав, що так буде правильно. І ще цей ультиматум… Олег, ти знав мою ситуацію. Ти знав, як важко мені. І все одно змусив зробити цей вибір. Але тепер більше такої помилки не повторю.

— Ти не розумієш, — спокійно відповів Олег, але його голос був холодний, як лід. — Так буде краще для всіх. Хвиля популярності після розставання з Оксаною — саме те, що тобі потрібно. Тебе почнуть частіше запрошувати на телебачення, тебе цитуватимуть, про тебе говоритимуть. Ти розповідатимеш історію про розбите серце… Ти ж знаєш, як це працює.

— Я сказав ні, — чітко відповів Матвій. — Своє рішення не зміню. Я більше не покину її. Ніколи.

— Що ж, — прошипів Олег, нахилившись ближче. — Тоді раджу тобі шукати іншу роботу. Я подбаю, щоб ти більше не отримав жодної ролі. І ти знаєш, що це означає… для твоєї сестри.

Я завмерла, кожне слово було наче ніж у серце. Матвій відкрив рота, щоб відповісти, але тут погляд його ковзнув на мене. Ми зустрілися очима, і в ту ж мить мені здалося, що світ упав мені на плечі. Сльози бризнули миттєво. Я розвернулася й побігла вниз крізь натовп, крізь музику, крізь задушливе повітря. Він наздогнав мене на вулиці, схопив за руку, змусив зупинитися.

— Оксано, ти ж чула, — голос його тремтів. — Я не збираюся з тобою розставатися.

— Матвію… — ледве видихнула я.

— Мені байдуже, що моя акторська кар’єра може закінчитися. Мені байдуже, що скажуть усі ці люди, - сказав він. – Я працюватиму з Льошею, ми щось вигадаємо. Грошей вистачить на довгий час. Ми впораємося, чуєш?