Глава 12

Як не дивно, та на ранок Матвій прекрасно пам'ятав усе, що розказав мені ввечері. Він не виправдовувався, не намагався жартувати, аби звести серйозність розмови нанівець. Його очі залишалися ясними, уважними й, здається, трохи втомленими, але впевненими у власних словах.

Він мав чітку мету — познайомити мене зі своєю сестрою Софією. А я й не була проти. Навпаки, мені вже давно кортіло побачити цю дівчинку, про яку я так багато чула. Маленька Софія, яка змогла перенести такі випробування, пережити біль, який не кожен дорослий витримає. Чомусь мені дуже хотілося її обійняти.

І якщо вона схожа на свого брата… О, тоді це буде цікаво. Я ще досі не знала, як правильно ставитися до Матвія. Усередині мене точилася дивна боротьба. З одного боку, я прекрасно його розуміла. Те, що він зробив, здавалося мені тепер не зрадою, а радше болючим вибором людини, яка хотіла врятувати найдорожчих. А з іншого — якась частина мене вперто повторювала: він міг розповісти мені правду.

Ми могли б разом щось вигадати, знайти вихід. Ми могли б бути командою. Але вже марно говорити про це. Час неможливо повернути назад. Ми можемо лише спробувати все виправити.

Сестра Матвія жила у великому, гарному, одноповерховому будинку на околиці Києва. Тиша там була особлива, відчутно інша, ніж у центрі. Повітря свіже, насичене ароматом сосен, а за парканом було видно доглянутий сад із бузковими кущами та яблунями. На ґанку висіли горщики з петуніями, що ніжно хиталися від легкого ранкового вітру.

Його бабуся якраз зараз була на відпочинку, тому за дівчинкою приглядала доглядальниця та ще якась подруга. Чому я так нервувала перед знайомством? Напевно, через те, що в Матвія лишилося всього двоє живих родичів. І зараз я мала познайомитися з однією з них. Хотілося сподобатися дівчинці, але водночас я боялася її розчарувати.

Софія виявилась дуже гарною. У неї були великі сталево-сірі очі, які видавали розум та якусь незвичну для її віку серйозність, довге хвилясте каштанове волосся та миле обличчя, на якому часто світилася тепла усмішка. Вона була настільки маленькою й тендітною, що я б ніколи не сказала, що їй шістнадцять років. На ній була легка блакитна сукня, і на мить мені здалося, що переді мною стоїть крихка фарфорова лялька.

А от доглядальниця була гарною жінкою років сорока, із чорним волоссям, де-не-де посрібленим сивиною, та яскравими блакитними очима. У ній було щось заспокійливе, тепле — здавалося, що вона з тих людей, які одним лише поглядом можуть розвіяти всі страхи.

Поруч із Софією стояла ще одна дівчина — на вигляд років вісімнадцять, із довгим рудим волоссям, що виблискувало під сонячним промінням, та зеленими очима. Вона трималася впевнено, але її усмішка була трохи стриманою.

Матвій нахилився до сестри, обійняв її, притискаючи до себе, і лагідно поцілував у скроню. Потім швидко обійняв і рудоволосу дівчину.

— Оксано, познайомся, — сказав він, повертаючись до мене. — Це моя сестричка Софійка, я тобі розказував про неї, - дівчинка мені мило посміхнулася. — А це її найкраща подруга — Оленка.

— Дуже приємно, — відповіла я, намагаючись приховати хвилювання.

— І мені приємно, — сказала Оленка, трохи сором’язливо відводячи погляд. — Але я мушу бігти, за десять хвилин тато чекатиме на мене біля будинку. Я дуже перепрошую, Оксано, але я впевнена, що ми ще побачимося.

Вона нахилилася до Софії, чмокнула подругу в щоку та побігла стежкою до воріт, махаючи нам рукою на прощання. Це був дуже милий момент

— Не звертай уваги, — тихо промовила Софія, коли Оленка зникла з поля зору. — Вона завжди була трохи дивна, але я все одно її люблю. Вона моя єдина подруга. Тепер, сподіваюся, друзів стане більше, — додала вона й раптом змовницьки підморгнула. — І ще, ти мусиш розказати мені, як познайомилася з моїм братиком. Він із дівчатами повний придурок, я впевнена, що діставав тебе. Тому пішли.

Софія кивнула доглядальниці, взяла мене за руку й потягнула до будинку. Я обернулася на Матвія, який ішов позаду, тримаючи руки в кишенях, але на його обличчі світилася тепла посмішка. Було видно, що він хвилюється, але водночас щасливий, що ми нарешті знайомимося. І я щиро сподівалася, що він не пожалкує, що вирішив нас познайомити.

— Сідай, — сказала Софія, вказуючи на великий диван у вітальні. — Тут зручно.

Будинок усередині був затишний і світлий, із високими стелями та величезними вікнами, крізь які лився м’який сонячний світ. На полицях стояли фото — здогадуюся, більшість із них зроблені до трагедії. На одному була маленька Софія, смішно замурзана морозивом, а поруч із нею — усміхнені батьки. Моє серце защеміло. Софія помітила мій погляд, але нічого не сказала, лише тихо зітхнула.

— Чай, кава? — спитала доглядальниця, але я чемно відмовилася, не бажаючи заважати.

Ми розговорилися. Софія виявилася напрочуд відкритою та веселою, попри всі випробування. Вона розповідала про школу, про свої улюблені книжки, про те, як вчиться малювати. Її очі світилися, коли вона згадувала про братові ролі, і я зрозуміла, наскільки сильно вона ним пишається.

— Матвій завжди робив для мене все, що міг, — сказала вона, торкаючись пальцями браслета на зап’ясті. — Я знаю, що він іноді робить дурниці, але він найкращий брат на світі.

Я подивилася на Матвія, і він лише винувато усміхнувся. У цю мить я зрозуміла, що між нами ще буде багато складних розмов, але вперше за довгий час я відчула щось, що нагадувало надію.

А взагалі, мені дуже сподобалась Софійка. Вона була така мила, добра й щира, що неможливо було не відчути до неї симпатію з першого погляду. У кожному русі, у кожному її слові відчувалася легкість і дитяча безпосередність, але разом із тим — глибина, яку міг дати лише біль.

Вона говорила швидко, жестикулювала руками, сміялася так, що дзвінкий звук розливався по кімнаті й залишав на серці відчуття тепла. І було видно, як сильно вона любить свого старшого брата. Її очі щоразу спалахували, коли вона згадувала його, а усмішка ставала особливою — такою, якою усміхаються ті, хто мають надійний тил за спиною.