Глава 12

Як не дивно, та на ранок Матвій прекрасно пам'ятав все, що розказав мені ввечері. І він навіть мав чітку мету — познайомити мене зі своєю сестрою Софією. А я й була не проти. Мені вже дуже кортіло побачити цю маленьку дівчинку, яка змогла перенести такі випробування. Чомусь, дуже хотілося її обійняти. І якщо вона схожа на свого брата, то це буде цікаво. Я ще досі не знала, як ставитися до Матвія, адже з однієї сторони прекрасно його розуміла. Сама не знаю, як би вчинила. Проте якась частина мене вперто говорила про те, що він міг би розказати мені, і ми б разом обов'язково щось вигадати. Але вже марно говорити про це... Час неможливо повернути назад. А ми лише можемо спробувати все виправити.                                                                                                            

Сестра Матвія жила в великому та гарному одноповерховому будинку на околиці Києва. Його бабуся якраз зараз була на відпочинку, тому за дівчинкою приглядала доглядальниця і якась подруга. І чому я так нервувала при знайомстві? Напевно все через те, що в Матвія лишилось всього двоє живих родичів. І з однією з них я зараз познайомлюсь ближче.                                                                        

Софія виявилась дуже гарною дівчинкою зі сталево-сірими очима, довгим каштановим волоссям та милим обличчям. І була вона настільки маленькою, що я б ніколи не сказала, що їй шістнадцять років. А от доглядальниця була гарною жінкою років сорока, з де-не-де посрібленим чорним волоссям та блакитними очима. А от поряд була ще одна дівчина. На вигляд років вісімнадцять, з довгим рудим волоссям та зеленими очима. Матвій же обійняв сестру та цю дівчинку.                                            

- Оксано, познайомся, це моя сестричка Софійка, я тобі розказув про неї. - дівчинка мені мило посміхнулась. - А це її найкраща подруга — Оленка.                                                                         

- Дуже приємно. - відповіла я.                                                                                                            

- І мені приємно, - сказала Оленка. - Та я маю бігти, адже за десять хвилин тато чекатиме на мене біля будинку. Я дуже перепрошую, але я впевнена, що ми ще познайомимось. Бувай, Софійко. - вона чмокнула подруга в щоку та побігла.                                                                                                            

- Не звертай уваги, вона завжди була трохи дивна. - відповіла дівчинка. - Але я все одно її люблю, адже Оленка моя єдина подруга. Та тепер, сподіваюсь, друзів стане більше. І ще, ти маєш розказати мені, як познайомилась з моїм братиком. Він з дівчатами повний придурок, і я впевнена, що діставав тебе. Тому пішли.                                                                                                            

Вона кивнула доглядальниці, взяла мене за руку, кличучи в будинок. Я ж обернулась на Матвія, що лише мовчки йшов позаду з посмішкою на обличчі. Сподіваюсь, він не пожаліє, що вирішив нас познайомити.                                                                                                                                       

***                                                                                                                                                                  

А взагалі, мені дуже сподобалась Софійка. Вона така мила та добре, і було видно, як сильно вона любить свого старшого брата. Мені навіть стало її трошки шкода, адже вона має тяжку долю. Проте, може скоро вона стане на ноги, і все буде чудово. Вона розповідала мені смішні моменти з її дитинства, і більшість з них, звичайно, пов'язані з Матвійчиком. Наприклад, коли їй було десять, її візок застряг у болоті, і хлопець, аби витягти її, перепачкався весь у бруді. А потім так пішов на побачення. Не дивно, що дівчина йому відмовила. Та все одно це було дуже мило. Софійці сподобалась я, і вона дуже б хотіла і далі спілкуватись зі мною. А я була всіма руками "за". Записавши її номер, я пообіцяла їй дзвонити й відписувати.                                                                                                                        

Матвій вирішив показати мені одне дуже особливе місце. І я просто уявлення не мала, куди ми їдемо. Але все ж тихенько сиділа та спостерігала за краєвидами. А тут було на що подивитися. Гарні та широка річка, невеличкий лісочок та будиночки. Та от, машина зупинилась біля воріт цвинтаря. І поступово до мене почало доходити, для чого ми тут.                                                                                 

- Хочу тебе з деким познайомити. - посміхнувся він, виходячи з авто.                                                      

Маневруючи серед пам'ятників, ми прийшли до двох могил зі статуєю ангела. Надгробні плити повідомили про те, що тут останній дім Ірини та Романа Дем'яновських. Такі гарні, проте вже ніколи не побачать своїх дітей знову. Я помітила, що Матвій дуже схожий на маму, а от Софійка була повною копією батька. Я собі почала уявляти, як вони проводили час всі разом. Тоді хлопець був щасливим, і не думав про те, як заробити гроші для сестрички. А тепер... Хоча, вони дивляться з небес та пишаються своїми дітьми.                                                                                                                         

- Мамо, тато. - він почав прибирати засохлі квіти. - Хочу вас познайомити з деким. Це Оксана, дівчина, яку я безмежно кохаю. Шкода, що вам не вдасться зробити це особисто. Але нехай хоча б так. Вона, до речі, зі Львівської області. Пам'ятаєте, як ви любили той край?                                                      

Було видно, що тут доглядають за могилами. Але на очі навернулися сльози, адже я впевнена, що це були дуже хороші люди. Вони виховали прекрасних дітей, та й по спогадах Матвія і Софійки вони були неймовірними. Але Бог забрав їх так скоро, вирішивши, що час настав. Дуже боляче за цю родину, яка розпалася так скоро і не з власної волі.