Глава 11

Кнопочка була просто чарівною. Маленька, пухнаста, з блискучими очима, що ніби світилися щастям, вона нагадувала мені шматочок теплого сонячного проміння, який випадково забрів у мій дім. Її крихітні лапки так швидко перебирали по підлозі, що іноді мені здавалося — вона не бігла, а просто ковзала, залишаючи за собою невидимий слід радості.

Той манюсінький хвостик так завзято вимахував, що неможливо було не усміхнутися. Іноді він рухався настільки швидко, що здавалося, ніби зараз відлетить окремо від неї, наче маленький гвинтик від забавного механізму.

Мені хотілося весь час її тіскати, підкидати, тягати на руках, притискати до себе й відчувати, як вона тепла й жива. Іноді я брала Кнопочку, клала на коліна й ловила себе на думці, що розмовляю з нею, наче з людиною, розповідаючи найпотаємніші думки. Вона слухала уважно, схиливши голову набік, а потім тихенько скавучала, ніби відповідала мені своєю мовою. Здавалося, ніби разом із цим маленьким дивом Матвій подарував мені не просто собаку — він подарував мені частинку турботи, любові й відчуття, що хтось дбає про мене по-справжньому.

Та песик виявився із характером. Інколи вона вперто ігнорувала мене, роблячи вигляд, що їй немає до мене ніякої справи, й демонстративно прямувала у свій куточок із іграшками. Її маленька гордість була настільки зворушливою, що я сміялася вголос, спостерігаючи, як вона ображено відвертається від мене й робить вигляд, що не чує, коли я кличу.

Але варто було мені тільки взяти до рук її улюблений м’ячик, як ця хвостата розбійниця миттю опинялася біля мене, вистрибуючи на задні лапки, ніби намагаючись ухопити його ще до того, як я кину.

Це було так приємно, що я навіть не знала, як віддячити Матвію за такий неймовірний подарунок. Він і справді згадав про те, що я хотіла найбільше. Він потурбувався про мене. І саме через це моє серце билося трохи швидше, коли я згадувала його усмішку, теплі очі й голос, яким він шепотів, коли ми востаннє бачилися. З кожним днем я ловила себе на тому, що думаю про нього частіше, ніж варто було б.

Та, як на зло, наступного дня я його зовсім не бачила. Він не писав, не дзвонив, і телефон мовчав так вперто, що це починало лякати. У голові крутилися тисячі думок: можливо, він зайнятий? Можливо, знову знімається? Чи, може… він передумав? Я ходила з кімнати в кімнату, брала Кнопочку на руки, стискала її маленьке тепле тільце, але навіть вона не могла повністю розвіяти тривогу.

Минуло кілька годин, і тільки я почала думати, що, можливо, варто набрати його першою, як мене відвідали неочікувані гості. Дзвінок у двері змусив мене здригнутися. Звуки у цій тиші прозвучали надто гучно, наче хтось розірвав тонку плівку спокою. Кнопочка голосно загавкала, підбігла до дверей і, дрібно перебираючи лапками, почала крутитися на місці. Я витерла руки об рушник і пішла відчиняти, намагаючись заспокоїти власне серце, яке шалено калатало.

Відкривши двері, я побачила Матвія.

І запах, що йшов від нього, дуже чітко давав зрозуміти про те, що він п’яний. Очі трохи каламутні, щоки запалені, волосся розкуйовджене, а сорочка розстебнута на один ґудзик більше, ніж треба. Він стояв, ледве тримаючись за стіну, наче світ навколо хитався. Це було дивно — за весь час я вперше бачила його в такому стані, і від цього ставало трохи тривожно.

— Можна увійти? — на диво чітко сказав він.

Від здивування я могла лише кивнути. Він пройшов усередину й майже розвалився на дивані, важко видихнувши, ніби нарешті знайшов прихисток. Кнопочка миттю підбігла до нього, обнюхала, тихенько скавучала, ніби відчуваючи, що з ним щось не так. Матвій погладив її по спинці й мило посміхнувся, хоч усмішка ця була втомленою й трохи сумною.

Песик голосно гавкнув і посунувся ближче до нього, притулившись до руки. Я помітила, що Матвій навіть не рухається, аби не налякати її. У цьому жесті було щось ніжне, таке невластиве його зазвичай упевненому й навіть трохи зверхньому характеру. Якийсь час він уважно роздивлявся мене, наче намагався запам’ятати кожну рису мого обличчя, а потім нарешті заговорив.

— Оксано, я вже так більше не можу, — він заплющив очі й потер перенісся. — Я втомився тобі брехати. Я хочу розказати всю правду. Тільки пообіцяй, що не будеш перебивати мене.

Я лише кивнула й сіла в крісло, підібгавши ноги під себе. Всередині мене все стискалося, бо я не мала уявлення, що саме він збирається сказати. Востаннє, коли ми говорили серйозно, це не закінчилося нічим добрим. Але я дівчина сильна. Впораюся. Матвій вдихнув глибше, ніби збирався із силами.

— Що ж, почнемо з самого початку, — він гірко посміхнувся. — Я мав ідеальну родину. Не сказав би, що багату, але нам вистачало. Ми були щасливі, - його голос затремтів. — У мене є сестра, Софія. Вона молодша на одинадцять років, — хлопець відвів погляд, дивлячись кудись у порожнечу. — Того дня я був на навчанні, а батьки з сестрою поїхали у справах. П’яний водій підрізав їх, і машина потрапила в аварію. Батьки померли на місці, а Софія…

Він на секунду затих, стискаючи кулаки так сильно, що кісточки побіліли. Мені хотілось підійти та обійняти його, але я себе стримувала.

— Софія вижила. Але вона більше не може ходити. Тоді бабуся взяла над нею опіку, а мені довелося кинути навчання й піти працювати, - сумно продовжив Матвій. – Був шанс, що одного дня її можна буде поставити на ноги. І я… я зробив усе, щоб цей шанс не втратити, - він зітхнув, ніби вперше за довгий час дозволив собі вимовити ці слова вголос. — Через три роки мене помітив Олег Морозов. І саме завдяки йому я став актором. Він діставав такі ролі, які неможливо було отримати навіть найталановитішим.

Мої очі наповнилися сльозами. Зараз переді мною був не успішний актор, не той впевнений у собі чоловік, якого знали тисячі людей. Переді мною сидів маленький хлопчик, який в одну мить втратив усе, залишившись із сестрою та старою бабусею на руках.

— І я став зіркою, — продовжив він, ковтаючи клубок у горлі. — Так, у мене були вечірки, дівчата, навіть невдалі стосунки з тією, що зрештою обрала іншого. Але грошей вистачало — на лікування, на життя, на все. А потім знадобилася складна операція для Софії, - він усміхнувся ледь помітно. — І саме тоді мені запропонували роль у «Грі для двох». Я дуже розраховував на цю роботу. І там я зустрів тебе.