Глава 10

Наближався мій день народження, який я мала відсвяткувати з розмахом. На жаль, через певні обставини батьки та сестра не зможуть приїхати, та я буду вдома скоро, і ми все надолужимо. Але настрою не було зовсім ніякого. Я знала, що все буде на показ, і я знову гратиму роль щасливої іменинниці. Лише мої друзі будуть щирими.

І саме це допоможе мені протриматися цілий вечір. Я вже чекала, аби настав завтрашній день. Ніколи не любила свій день народження. Для мене це ніколи не було святом. А зараз особливо…

Ніна особисто зайнялася підготовкою, обіцяючи, що це буде феєрично. Я не дуже цього хотіла, проте після святкування з Аньою, Веронікою, Артемом та Льошою вночі, було, в принципі, нормально. Ну нічого, зіграю радість та здивування, а потім усе завершиться. Отримаю якісь подаруночки, що коштуватимуть величезні гроші. А всі гості будуть доводити, хто з них багатший.

До речі, друзі вже вручили мені свої подарунки: від Ані — мої надруковані книги та багато дрібничок, які так приємно тримати в руках; Артем — величезного м’якого ведмедя, про якого я так мріяла; Вероніка подарувала дуже гарну підвіску у формі театральної маски, що було дуже в тему; а Льоша — самостійно зробив букет дерев’яних квітів. Як же це було мило. І тепер я була готова до того, аби відсвяткувати напоказ.

О п’ятій годині я була вже готова. Вдягнувши коротку білу сукню, срібні босоніжки та розпустивши волосся, я нанесла легкий макіяж і поїхала у ресторан. Не хотілося особливо виряджатися, а так — цілком нормально. Наступні чотири години перетворилися у якийсь театр абсурду: постійні посмішки, привітання, фото та подарунки.

Я удавала, що мені це дуже подобається. Та насправді я була втомлена. Не так я собі уявляла день народження в статусі зірки. Хотілося, щоб усе відбувалося у якомусь особливому місці, з емоціями, що торкаються душі. Але вже маємо те, що маємо…

Матвій же подарував мені гарний срібний браслет із підвіскою у вигляді корони, прикрашеною сапфірами. Це було мило, проте не те, чого б я справді хотіла. Я не відчувала, що він довго думав над подарунком. Скоріше, це те, чого від нього очікували. І водночас мені стало трохи сумно, бо бажалося чогось справжнього, а не обов’язкового жесту.

Та все ж треба мені дати «Оскар» за цей вечір… Я намагалась залишатися в ролі: сміялася, роздавала поцілунки і обійми, приймала компліменти. Але всередині мене все тріпотіло від суміші радості та тривоги.

Перевдягнувшись у улюблений домашній сарафан, я заплела хвостик та налила келих вина. Всі подарунки були складені на дивані — відкрию їх пізніше. Зараз настрою не було ніякого. Лише від друзів були подарунки на моєму ліжечку, і вони значили для мене значно більше. Там же лежав браслет від Матвія.

Я обережно взяла його в руки, розглядала деталі, ловлячи блиск сапфірів у світлі настільної лампи. Серце трохи здригнулося від ніжного відчуття його присутності, хоча він фізично був далеко.

І тільки я зібралася розслабитися, як у двері подзвонили. Моє серце здригнулося — хто це міг бути так пізно? Коли я відкрила двері, побачила Матвія з великою коробкою та пакетом. Він усе ще був вдягнений у той самий костюм, що й на дні народженні. Моє здивування було абсолютним.

– Привіт, — сказав він. — Я… загалом, ось, — він протягнув коробку і пакет. — Ще раз з днем народження. А я маю бігти.

І він пішов. Я стояла на порозі, дивлячись на те, як його силует зникає у коридорі, і не могла зрозуміти, що це було. Якось занадто дивно, майже магічно. Я поставила коробку на диван і обережно відкрила кришку.

Усередині щось шаруділо, і коли я заглянула всередину, мало не закричала від радості. Там був маленький песик. Цуценятко чихуахуа, риженьке та миленьке, із величезними очима, що дивилися прямо на мене, ніби намагалися зрозуміти, хто я. Потім воно голосно тявкнуло, і я відчула, як у грудях розлилася тепла хвиля радості. В пакеті лежали різні дрібнички для собаки — маленька мисочка, ковдрочка, іграшки. А під низом — записка:

«Оксанко, це принцеса Кнопіада, але можна просто Кнопа. І вона тепер житиме з тобою. В тебе ж знайдеться місце для маленького пухнастика?

Я пам’ятаю, як сильно ти хотіла цуцика. І от дарую тобі її. Але не хотілося робити це напоказ перед усіма, адже це особливий подарунок. На вечірці всі б сто разів це обговорили. Тому так. Сподіваюся, тобі сподобається.

Матвій.»

Я не могла повірити своїм очам. Невже це справді так? Матвій ще здатен дивувати. Песик обережно потерся носиком об мою руку. Я не втрималася і схопила його на руки. Моє сонечко. Тепер у мене була маленька дитинка, яка вимагала любові, турботи і тепла. Серце почало битися швидше, а усмішка, яку я ледве могла стримати, освітлювала кімнату.

Кнопа затремтіла, влаштувавшись на моїх руках, і я відчула, як вона стала моїм маленьким центром світу. Раптом усе інше — свята, подарунки, навіть напоказ щастя — відступило на другий план. Моя радість була справжньою, і ніхто не зможе її зіпсувати. Я обійняла її міцніше, і серце наповнилося теплом. Тепер я точно знала: хоч світ і вимагав від мене гри та масок, у моєму житті є щось справжнє.

І поки я сиділа там, притиснувши до себе маленьке риженьке диво, розуміння охопило мене повністю: інколи справжнє щастя приходить тихо, без помпезності та камер, без очікувань і показушності. Просто маленьке живе серце поруч, яке вчить любити по-справжньому.

Ще довго я сиділа, обіймаючи Кнопу, погладжуючи її маленьку спинку та розмовляючи тихим шепотом. У кімнаті запанувала тиша, лише лампи і теплі тіні створювали затишок. І тоді я зрозуміла: цей день народження, хоч і відзначений без батьків, без масових урочистостей, без галасливих слів «щасливого дня народження», став найважливішим у моєму житті. Бо щастя — це не гроші, не розкішні подарунки чи святкові вечірки. Це маленьке живе серце, яке дивиться на тебе з любов’ю та довірою, і ти розумієш, що хочеш оберігати його завжди.

Я посміхнулася, обійнявши Кнопу ще міцніше. Серце було повне світла. Можливо, Матвій не завжди вміє виявляти свої справжні почуття, але сьогодні він зробив щось, що дійшло прямо до моєї душі. І я точно знала, що навіть у світі масок, фальші та театру я знайшла щось справжнє.