Глава 9

Якось так дуже швидко пролетів місяць наших фейкових стосунків. На наступний день після розмови з агентом ми зустрілися з Матвієм і обговорили всі умови. З’являтися будемо разом лише на публічних заходах і час від часу ходити на побачення, щоб виглядало, ніби ми справжня пара.

Друзі знатимуть правду, адже з ними теж доведеться час від часу розігрувати цю виставу. Ми чітко розмежували наше особисте життя, аби це ніяк не впливало на нас. Та серце моє стискалося лише від думки, що всі подумають, що ми насправді пара.

Я ж не змогла б обманювати сама себе. Адже це відчуття, що спалахує при кожній його присутності, воно справжнє. Важко було навіть уявити, що ми могли б бути щасливими. І тут була одна неприємна деталь — він мене ніколи не кохав.

Було складно, бо мої почуття до Матвія не думали згасати. Чи байдуже йому? Чи він відчуває щось більше, ніж просто гру? Інколи Аня та Льоша робили мені натяки, дивилися дивно, але я не розуміла. Десь у глибині душі хотілося вірити, що і для нього це не лише постановка. Але я не знала, чи може в нас щось вийти. Ми були такими різними, як день і ніч, але тягнулися один до одного немов магніт. І я впевнена, що він це відчуває.

Мама подзвонила мені, щаслива, що ми помирилися. Їй так не хотілося мене засмучувати, що вона стала ще однією людиною, перед якою доведеться грати роль. Та я не обманювала її — я справді кохала Матвія. Вона розповіла все татові, і він з нетерпінням захотів познайомитись з моїм “хлопцем”. Я лише посміхалася та погоджувалася на все, бо мої батьки заслуговують на спокій і щастя.

Зізнатися чесно, мені подобалися наші побачення. Вони були сповнені легкості, сміху, розмов про все на світі. Ми ходили по тихих вулицях, сміялися над дрібницями, пили каву в маленьких кафе, відчуваючи себе ніби окремим світом, де немає чужих поглядів. Але потім я згадувала, що це все не по-справжньому, і відчуття щастя вмить зникало. Я не знала, що робити далі — продовжувати ці стосунки чи нарешті спробувати відпустити все й жити далі.

Через кілька днів настав час червоної килимової доріжки. Машина зупинилася прямо перед кінотеатром, де відбувалася прем’єра мого нового фільму, знятого в Туреччині. Я мала з’явитися тут разом із Матвієм — у ролі пари, яку всі чекали побачити. Після публікації наших фотографій інтернет буквально вибухнув: фанати поділилися на два табори. Одні щиро раділи за нас і вірили в щастя, інші поливали брудом, засуджуючи нас за “розлучництво” та “гру на почуттях”.

Я обережно вийшла з авто, ступаючи на червону доріжку, щоб не зіпсувати шикарне блідо-блакитне плаття. З усіх сторін лунали крики фанатів і прохання зробити селфі. Я посміхалася, фотографувалася, але серце стискалося від розуміння, що за цим усім стоїть лише фасад. Мені завжди здавалося, що популярність — це магія, яку можна відчути лише тоді, коли поряд той, хто дивиться на тебе як на найдорожчу. Частково мрія здійснилася, але відчуття було не таким.

Матвій чекав біля входу. Як тільки я підійшла, він обійняв мене, позуючи для камер. І я відчула знайоме щемливе відчуття: неможливо розпізнати його справжні емоції. Чи колись вони були справжні? Чи це все лише гра?

Я згадала наші ночі перед весіллям Ані та Льоші, коли ми лежали перед його вікнами і мріяли про спільне майбутнє. Як людина, що колись говорила такі слова про кохання, могла грати роль? Хіба це не була оманою?

– Поцілуй мене, – прошепотів він тихо, ледве чутно. – Їм має сподобатися.

Я відчула дику спокусу відштовхнути його, але правила гри були незмінні. Потягнувшись, я поцілувала Матвія. Це було чуттєво, пройнято пристрастю і ніжністю. На мить я забула про все навколо, про фанатів, фотографів, маскарад і обов’язки. Та шалений крик натовпу повернув мене в реальність.

Це все не по-справжньому. Костюми, грим, маски — усе це змінюватиметься залежно від обставин. Один великий театр абсурду, де ми лише пішаки, а лялькар керує кожним нашим рухом.

Та всередині мене щось проривалося. Ці поцілунки, дотики, спільні погляди — все це не було вигадкою. Чи зможу я колись відокремити почуття від гри? Чи не розіб’ється серце від того, що гра стане справжньою для мене, а для нього — ні?

Я крок за кроком ішла червоною доріжкою, відчуваючи, як серце б’ється частіше від суміші страху та захоплення. Світла камер, спалахи фотоапаратів, сотні очей — і посеред усього цього Матвій тримає мене за руку, і мені здається, що я дійсно хочу, щоб усе це було справжнім.

Але в глибині душі я знала: це лише початок. Початок гри, де межі між реальністю і театром будуть тонкими, де кожен дотик, кожне слово — не просто акт, а випробування для наших сердець. І навіть якщо ми обидва погодилися на цю роль, я ще не знала, хто першим зламається — я чи він.

Світло спалахувало у всіх відтінках, фотографи блимають спалахами, а я відчувала, як під тиском уваги стає важко дихати. Матвій притискав мене ближче, а моє серце шепотіло: «це небезпечно». І чим глибше я занурювалася в цю гру, тим більше усвідомлювала, що справжні почуття не питають дозволу.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи солодко-гіркий присмак страху і бажання. Механізм запущено. Театр почав свою виставу. І я була готова грати — попри біль, сумнів і невідомість. Попри кожен страх втратити себе. Бо навіть у цій фальші я відчувала найживіші емоції. І, можливо, колись ця гра перетвориться на справжнє життя…