Глава 7

Після ще кількох келихів вина я остаточно прийняла рішення. Серце тріпотіло, руки трохи тремтіли, а думки роїлися, як бджоли у вулику. Я написала Артему коротке повідомлення: «Мені треба з тобою поговорити. Приходь сьогодні ввечері».

Лише після того, як надіслала його, мене охопило дивне відчуття тривоги й полегшення водночас. Чи здогадається він, про що йдеться? Скоріш за все, так. Артем був розумним хлопцем, і помічав те, що я намагаюся приховати: що моє серце належить зовсім іншій людині, а мої почуття до нього – лише ввічливість і відповідальність.

Я випила ще ковток вина, дивлячись на келих у руках. Він здався тепер важким і холодним. Мабуть, так і має бути. Мої думки знову верталися до Матвія. Чому все так ускладнилося? Чому доля вирішила, що я маю любити одного, але жити з іншим? Мабуть, це був урок – навчитися розуміти себе, свої бажання і нарешті приймати правильні рішення.

Мені таки вдалося дізнатися, як все сталося з Веронікою. Виявилося, вона вирішила, що не буде зустрічатися ні з одним із хлопців. Спочатку вона сказала Артему, що не кохає його, і що максимум – вони можуть залишитися друзями. А Матвію просто надіслала смс, і зникла з його життя на дуже довгий час.

Я навіть не можу уявити, наскільки йому тоді було боляче. Він кохав, а вона вчинила з ним так жорстоко. І хоча зрештою він пробачив її, бо зрозумів, що вона хотіла як краще, це не зменшило глибину його болю. Потім Вероніка почала проявляти увагу до Льоші, але він обрав Аню. Не дуже щасливе життя в неї було… І ця історія змусила мене по-новому оцінити цінність щирих стосунків, справжньої довіри і взаємності.

Попрощавшись із друзями, я викликала таксі і поїхала додому. У машині я дивилася на вулиці, що пробігали повз у темряві, на світло ліхтарів, на блиск дощу, що ще не висох на асфальті. І відчувала, що мені потрібно розставити всі крапки над «і».

Не можна далі обманювати Артема. Не можна любити когось іншого і водночас грати роль ідеальної дівчини, яка закохана в нього. Серце моє вже давно належало Матвію. І це страшно визнавати, але це правда.

Вдома я поставила сумку на стіл і присіла на диван. В голові роїлися думки, плутані і суперечливі. «Може, краще просто перечекати?» – спробувала я переконати себе. Але ні, тепер було пізно відступати. Мені треба було бути чесною. Чесною перед Артемом, перед собою, перед власними почуттями.

Я уявила собі, як виглядатиме вечір. Артем прийде, ми поговоримо, можливо, навіть посидимо разом за чаєм або келихом вина. І тоді я скажу все, що відчуваю. Що я не можу бути з ним так, як він цього заслуговує. Що моє серце належить іншому. І хоч це буде боляче для обох, це буде крок до справжньої свободи.

Але одночасно мене відвідували й інші думки. А якщо він не зрозуміє? А якщо образиться? А якщо це зруйнує нашу дружбу назавжди? Тривога тиснула на груди. Я уявляла Артема: його очі, повні довіри, його щирий погляд, коли він дивиться на мене, і раптом – образа, розчарування, відчай. Мені ставало важко дихати.

І тоді я подумала про Матвія. Чому все так складно? Колись я жила у Львові, вчилася, працювала над собою, і навіть не думала про такі заплутані стосунки. Жила собі спокійно, відчуваючи, що моє життя належить лише мені. А зараз… це стало хаотичним вихором емоцій. Я кохаю одного, і мушу відпустити іншого. Моя мрія про спокій і щастя тепер нагадувала лабіринт, з якого немає легкого виходу.

Я встала, підійшла до вікна і дивилася на нічне місто. Ліхтарі відображалися у калюжах на асфальті, а вітер тихо шелестіло в деревах. Мені захотілося крикнути, втекти, сховатися. Але я знала: цього не буде. Я мусила зустрітися з Артемом, дивитися йому в очі і сказати правду.

Секунди тягнулися нескінченно. Кожен звук у квартирі здавався гучним: шелест дощу за вікном, дзвін крихітного годинника на полиці, моє дихання. Я відчувала, що серце готове вирватися з грудей. І разом із ним, мабуть, вирвався б і страх.

Коли нарешті пролунав дзвінок у двері, я глибоко вдихнула, зібралася, взяла сумку і відчинила. Артем стояв на порозі, усміхнений, трохи здивований, але доброзичливий. Його очі світилися щирістю і надією.

– Привіт… – голос його звучав спокійно, але мені здалося, що він відчуває напруження. – Привіт, Артеме, – відповіла я, намагаючись посміхнутися. – Давай сядемо. Треба поговорити.

Ми сіли за стіл у моїй кімнаті. Між нами зависла тиша. Кожен ковток повітря здавався важким. І тоді я почала говорити. Не вагаючись, не придумуючи виправдань, не шукаючи слів, які б пом’якшили удар:

- Дай вгадаю, ти хочеш розійтися зі мною? – сумно посміхнувся Артем. Його очі блищали сумом, а посмішка була трохи натягнутою, ніби він намагався приховати біль.

Ми сиділи у моїй квартирі. Вона пахла кавою, трохи прохолодою і легким ароматом моїх квітів на підвіконні. Довгий час ніхто не знав, що сказати. Я дивилася на Артема, але мої очі невпевнено відводилися, бо розуміла, що зараз він дивиться на мене не як на звичайну подругу чи когось, кого можна легко втратити. Він стояв біля вікна, плечі трохи опущені, погляд спрямований на стіну, щоб уникнути зустрічі очима.

У цю мить я впізнала себе. Така сама безпорадність, така сама тривога, таке саме бажання відступити, але неможливість зробити крок назад. Я була на місці Матвія, але доля зіграла свої карти і тепер це було життя Артема. І так, мені було боляче, але водночас я відчувала легке полегшення: я нарешті робила те, що повинна була зробити давно.

– А я ж кохаю тебе, Оксанко, – сказав він тихо, але впевнено. – Принаймні, мені так здається. В будь-якому випадку ти дуже багато значиш для мене. І мені здавалося, що це справжні почуття.

Я відчула, як серце стискається. Хоч у мені не було взаємного кохання, слова Артема відлунювали в голові: «справжні почуття». Це було так чесно і відверто, і мені стало трохи соромно за власну слабкість і нерішучість.

– В мене, на жаль, ні… – почала я, намагаючись говорити спокійно. – Ти дуже хороший хлопець, Артем. Справді. І будь-яка дівчина мріяла б, аби ти звернув увагу.