Глава 5

Сьогодні Артем запросив мене на побачення. І чесно, на якусь мить я подумала про те, аби відмовитись. Та це буде негарно, тому я таки погодилась. Хлопець був дуже радий, проте я не поділяла його захвату. От не знаю, ніби я хороша акторка, чому тут не можу зіграти? Може, через те, що я усвідомлюю, що це реальне життя.

Моє життя. І хоч тут мені хочеться бути справжньою, без масок та гриму. Та все ж я грала роль ідеальної дівчини. Саме такої, на яку заслуговує Артем. Я вдавала перед всіма. Але Аня занадто добре мене знала і весь час повторювала: будь чесною хоча б із собою, припини цей цирк, поки Артем ще може оговтатись від усього цього, поки я не розбила йому серце.

Якесь егоїстичне бажання всередині мене не давало цього зробити. Я так і залишилась заручником власних бажань. Я боялася того, що відчуваю до Матвія, і одночасно боялася втратити Артема. Моє серце розривалося на дві частини, ніби дві паралельні реальності змагалися за право на життя в мені.

Я не мала уявлення, куди він мене поведе. Та й власне цікавість не так сильно розпирала мене. Господи, Оксанко, ну прояви хоч трохи інтересу. Хлопець старається, він тебе кохає. Світ не зійшовся на Матвії. Але для мене саме так і сталося. Я вічно порівнювала його з Артемом. І розуміла, що другий значно програє на його фоні.

Та це все лише через одну просту причину — я кохаю саме Матвія. Не дивлячись ні на що, він ніяк не зникне з мого серця. І кожен раз, коли я бачу його, мені не вистачає повітря. І найгіршим було те, що я розуміла: це не взаємно.

Бути з іншим, потім одружитись з іншим, народити йому дітей і все життя жити з тим, кого не кохаєш… А може, це й не так вже погано. Скільки людей так живуть, і нічого. З часом звикають, і все в них добре. От тільки коли бачиш їхні очі, розумієш істину. Та я так не зможу. Я хочу свою казку. Хочу кохати і бути коханою. От тільки на жаль, у мене на ці пункти дві різні людини.

Стосунки з Матвієм були картонними, ніби з серіалу. Все почалося неймовірно, але хепіенду не сталося. Наша історія ближча до холодної реальності, ніж до казки. А от Артем тут, поряд. Він цілком справжній та щирий. Хіба це не те, що треба для щастя? Може й так, але чомусь я не могла думати про когось іншого. Я можу залишитися з ним, та поки ми дійдемо до чогось серйозного, уся моя душа буде страждати.

Я жахлива людина, використовую такого хорошого хлопця. Кому і що я намагаюся довести? Може, варто таки визначитися остаточно, чого я хочу? Рано чи пізно доведеться це зробити…

Я вдягнула доволі милу синю сукню з пояском та бежеві туфлі на танкетці. Розпустивши волосся, нанесла трохи макіяжу. Я довго обирала собі образ, аби виглядати так, як подобається Артемові. Але коли ми зустрічалися з Матвієм, я не турбувалася такими дрібницями.

Тоді я знала, що він кохає мене будь-якою. Принаймні, мені так здавалося. Той час був найкращим у моєму житті. Я літала, наче гелева повітряна кулька, і готова була торкнутися небес. Але все сталося зовсім по-іншому. Він зруйнував мене, вирвав по-живому серце, залишивши порожнечу.

Ми прийшли до ресторану. Самого, простого і звичайного. Мені було приємно, але чи це й є особливе побачення? Добре, не будемо поспішати з висновками. Може, попереду ще щось цікаве. Треба лише почекати.

Тато завжди казав, що коли хлопець закоханий, то хоче дивувати дівчину, роблячи милі сюрпризи та особливі зустрічі. А не веде її в звичайний ресторан. Саме так і робив Матвій. Може, досить вже згадувати його? Дам Артему ще шанс.

Але ні. Він зробив замовлення сам, бо я довірилася його смаку. І не прогадала. Все було доволі смачно. Коли заграла приємна музика, він запросив мене на танець. І я знову згадала той момент на весіллі Ані. Ще тоді я не знала, що це буде останнім. І скоро моє життя поділиться на «до» і «після». Та тоді я просто насолоджувалася моментом, сподіваючись, що колись так буде і на нашому весіллі. А я ж пообіцяла собі не згадувати Матвія…

Потім ми гуляли по парку, і він проводив мене додому. Артем віддав свій піджак, аби я не змерзла. Ми тримались за руки й говорили. Та це було більше схоже на зустріч друзів, ніж на побачення. Ніби ми з Льошею вийшли кудись погуляти. Потім він би повернувся додому, до своєї дівчини.

І навіть коли ми прийшли до мого будинку, нормального поцілунку не було. Я все одно уявляла Матвія. Не можу більше обманювати Артема. Та й не хочу. Час завершувати це все…

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як суміш провини та туги наповнює груди. Моє серце шепотіло: «Ти маєш бути щаслива. Вибір за тобою». А я так хотіла щастя, але воно завжди йшло разом із болем. Скільки ще часу я буду терпіти цей внутрішній розрив? Скільки ще буду носити чужу маску? Поки що я залишалася у пастці власних почуттів, де одне бажання кохати суперечило іншому, де реальність ніяк не могла перемогти фантазію.

Я сіла на підвіконня своєї кімнати, дивлячись на мерехтливі вогні міста. В голові крутилися образи Матвія: його усмішка, погляд, дотик. Все це було настільки живим, що забути не можна. А поруч, у реальному світі, був Артем, що любив мене щиро, без тіней минулого. Серце кричало — обирай справжнє, але душа тягнула назад.

Я знала точно: якщо не зроблю вибір зараз, завтра він стане ще складнішим. Серце і розум боролися, а Артем, щирий і беззахисний, продовжував любити мене, не підозрюючи, що десь глибоко всередині я все ще кохаю зовсім іншу людину…